Мистецтво античного світу, перш за все Греції - це .мистецтво, яке вперше після тисячоліть бродіння духу здобуло красу зовнішнього обличчя і світлу життєрадісну ясність змісту, підзеркалило тимчасову гармонію людини з природою та її політичним світом.
Г. В. Ф. Гегель
Епоха античної культури розпочинається з утворення грецьких полісів - "міст-держав" на присередземноморських землях Еллади і Малої Азії на поч. І тис. до Н. X. і завершується зруйнуванням Римської імперії у V ст. н. є. У Греції і Римі в цю епоху інтенсивно розвивається ♦тваринництво, ♦землеробство, ♦добування металів, ♦ремісництво, ♦торгівля. Руйнується родоплемінна патріархальна організація суспільства. Росте майнова нерівність сімей. Родова знать нарощує багатство завдяки широкому використанню праці рабів, а це призводить до боротьби за владу. Суспільне життя стає бурхливим — у соціальних конфліктах, війнах, політичних переворотах.
Поняття "античний світ" (від лат. апгіциез - стародавній) ввели італійські гуманісти епохи Відродження, позначивши цим терміном греко-римську культуру як найбільш ранню із відомих їм на той час. Ця назва збереглась дотепер, хоч були відкриті з того часу й більш древні культури. Це поняття збереглося як звичний синонім класичної культури, тобто того світу, у лоні якого виникла наша європейська цивілізація.
Історія античної епохи поділяється на дві фази, які частково нашаровуються одна на одну - грецьку й римську античність. Державна система, яка була створена у Греції, була особливою - за масштабами країни і у відповідності з навичками її жителів. Не єдина держава, як на Сході, що постійно розросталася у намаганні до світового панування та безмежності, а низка держав, зовсім невеликих, у тих межах, що визначала природа й тодішня родова організація. Це призвело до суперництва між державами, наслідком якого були криваві війни, що не сприяло самоутвердженню стародавнього грека у своєму уособленому закутку.
Соціальні умови цих міст-держав можна назвати демократичними лише з великими поправками. В епоху найвищого розвитку Афін (сер. V ст. до Н. X.) із загального числа більш ніж двісті тисяч жителів цього міста лише двадцять одна тисяча, тобто одна десята, дійсно могла користуватись повнотою громадянських й політичних прав. Суспільний устрій, заснований на рабстві, напевне, не може вважатися суспільством рівності й свободи. Проте у порівнянні зі східними деспотіями такий устрій все ж був прогресивним. Боротьба між нижчими й вищими верствами рабовласницького суспільства призвела до:
- поразки родової аристократії;
- знищення одноосібної диктатури правителів (тиранів);
- встановлення рабовласницької демократії.
Вільні громадяни, яких обслуговували раби, насолоджувались благами життя в упорядкованих, на їх погляд, невеликих державах. Ці держави утворились навколо міст, які ставали їх економічними й культурними центрами. Громадянин такого міста-держави, з грецької "полісу", відчував себе по-справжньому незалежним і повновладним.
Антична культура всього часу має міфологічний характер. Більш того, вона поглинає й опрацьовує на свій лад розрізнені племені міфи, поєднуючи їх у єдину, релігійноміфологічну систему. Вже в VIII-VII ст. до Н. X. в поемах Гомера "Іліада" та "Одіссея", та Гесіода "Теогонія" і "Труди й дні" ця система набуває того вигляду, у якому вона стає основою усього античного світогляду. На основі міфології виникло і грецьке класичне мистецтво. Вважається, що грецька міфологія складала не тільки арсенал, а і його основу. Будь-яка міфологія долає, підпорядковує і формує сили природи в уяві і за допомогою уяви; вона зникає, відповідно, разом з настанням дійсного панування над цими силами природи. Чи можливий Ахіллес у епоху пороху і свинцю? Або взагалі "Іліада" поряд з друкарським станком й тим
більше з друкарською машиною?
Головними галузями грецької культури стають ♦філософія і ♦мистецтво. Вони виростають із міфології та користуються її образами. Але згодом еюни набувають іншого змістовного значення, яке виходило за межі міфології. Філософське мислення, на відміну від міфологічного, намагається пояснити дійсність шляхом раціонального, логічного судження, а не шляхом розповідного характеру художнього образу, достовірність якого з самого початку знаходиться поза будь-якими сумнівами. Засобами філософського судження стають не наочні образи і емоції, а абстрактні поняття. На противагу міфології, філософія чітко розрізняє факти й логічні умовиводи від бездоказових вимислів й передбачень.
Перший давньогрецький філософ Фалес Мілетський, поставивши питання про першооснову усіх речей, став шукати відповіді не в діянні богів, а в логічних узагальненнях фактів, що дало змогу йому зробити висновок, що першоосновою, із якої все виникає, є вода. Згодом це питання отримує інше рішення в Анаксимена і Анаксимандра, у піфагорійців і елліатів, у Геракліта, Анаксагора і Демокріта, у Платона і Аристотеля. Але усі великі грецькі філософи в обґрунтуванні своїх думок використовують не міфологію, а факти й умовиводи, що не заважає їм, інколи, оформити свої думки в образи міфологічної мови.
Одночасно з філософією, яка уже в стародавній Греції отримує незалежність від міфології, розвиваються і початкові форми наукових знань - У астрономії, У математики, У медицини. Сократ повернув грецьку філософію до вивчення людської душі. Вершиною грецької філософії були вчення Платона і Аристотеля, у яких були зроблені спроби звести в єдину систему уявлення про ♦світ, ♦суспільство, ♦людину, ♦істину, ♦добро й ♦красу.
Мистецтво Стародавньої Греції, як і філософія, спиралось на міфологію й черпало з неї свої теми й сюжети. Проте воно починає служити не тільки ритуально-міфологічним, культовим завданням. Твори мистецтва набувають свою власну, естетичну цінність, яка визначається не їх культовим призначенням, а художніми цінностями. Мистецтво стає самостійною галуззю культури, сферою діяльності, спрямованою на задоволення естетичних потреб. У ньому виникають й диференціюються один від одного як особливі його види ♦архітектура, ♦скульптура, ♦живопис, ♦декоративно-прикладне мистецтво, ♦лірична поема, ♦драма, ♦театр.
