Найсхідніше відслонення кремне -вмісних пісків «бугловського» вигляду виявлене автором на борту долини р. Вербич (приплив р. Соб, яка впадає в Південний Бут) біля х. Заболотного на Вінниччині. Окремі еліпсоїдальні жовна сягають тут дециметрової довжини, для них характерна така ж, як і під Горошковою Горою, грубезна біла кірка з концентричною зональністю та ознаками глауконітового позеленіння на поверхні, у зламі ці кремені білуваті, сіруваті, темно-димчасті з білими непрозорими (тоді як основний субстрат у тонких відщепах просвічує) крапками стягнення глинистої речовини. Під мікроскопом тонкозернистий халцедоновий базис виявляє окремі релікти спікул, поодинокі зерна глауконіту та кварцу. У ядерній частині жовен ідіоморфні кришталики карбонату, інколи мініжеодки з натічним халцедоном на стінках або вторинним мікрокварцом у дрібномозаїчнім агрегаті.
Переважно карбонатні породи вапнякового волинського горизонту нижньосарматського регіоярусу зрідка також містять перевідкладену галю вихідно сеноманських кременів, наприклад, у Могилівському Придністров'ї або на Чернівецькому правобережжі. Але якість цієї сировини невисока, та й сама вона «губиться» на фоні численних корінних та елювіальних родовищ місцевих силіцилітів, як в останньому випадку. Середньо- та верхньо-сарматські відклади описаного регіону (так само, як і перекриваючі їх меотичні і понтичні відклади пліоцену) практично позбавлені кременевої гальки, і навіть чорний кременистии гравш з пісків новоросійського під'ярусу понту на березі озера Ялпуг належить до так званої «карпатської гальки», про яку йдеться нижче.
Переважно глинисто-піщані породи балтської світи (або ярусу, який датується часом верхнього сармату-меотісу), за даними окремих геологів, нібито містять «волино-подільську» перевідкладену кременеву галю, але контрольні маршрути довели: якщо тут і зустрічаються прикатані силіцилітові уламочки, то теж типу карпатських.
Цей висновок цілком справедливий і для морських, лиманних, озерних та річкових відкладів середнього і верхнього підвідділів пліоцену територій Молдови та Одеської області з їх поратськими глинами, алевролітами, пісками «з карпатською галев» та більш молодими відкладами межиріччя Дунаю, Пруту і Дністра з Кучурганом, аж до алювію верхніх надзаплавних терас останніх, синхронних крижанівському (куяльницькому) та березанському горизонтам розгорнутої стратиграфічної схеми антропогену.
Узагальнюючий термін «карпатської галі», а то й «карпатських яшм», був запроваджений у кінці XIX на початку XX сторіччя для кременистих гравійно-галькових відкладів пониззя Дунаю, лиману Кацелло поблизу м. Рені, де вони залягали серед пісків астійського та віллафранківського ярусів, навіть базального алювію VII тераси р. Прут. Надалі ця назва була поширена й на прилеглі (східні та північні) ділянки регіону. У цілому «карпатська галя» зафіксована не тільки у консолідованих відкладах верхньоміоцено-пліоценового віку Дунай-Дністровського межиріччя або в кластолітах стародавніх рівнів вирівнювання території сучасної Молдови, а й у переважно пухких (інколи, проте, слабко зцементованих) алювіальних накопиченнях річок басейнів Пруту та Дністра, аж до впадіння останнього в Чорне море.
Слід відразу ж зазначити, що через специфічний склад «карпатськагаля», до того ж переважно невеликих розмірів, рідко використовувалась у первісній техніці, хіба що для відбійників, лощильників, примітивних товкачів і ніколи для виготовлення тонкоретушованих артефактів: при інколи високій твердості їх матеріал під час додаткової обробки розпадається на неправильні уламки зі скабчастим зламом. Це справді принесені з території сучасних Карпат, інколи багаторазово перевідкладені флішоїдні глинисто-мікрохалцедонові алевроліти, кременисті (хай і опалохалцедонові, але дуже тріщинуваті, перетнуті прожилочками різних мінералів) роговики менілітової світи олігоцену, дрібнозернисті кварцові пісковики на найбільш тривкому кремнеземному цементі різновиди на глинистому або карбонатному цементі не витримували дальнього транспортування річковими потоками), жильний кварц тощо.
Жодного разу авторові серед «карпатської галі» не траплялися справжні яшми юрського віку (які відслонюються, наприклад, на сучасній Рахівщині, тобто в басейні р. Тиса). Забарвлення «карпатської галі» строкате, але переважають або чорні (в менілітових роговиках), або коричневі уламки різних відтінків (результат просочення гідрооксидами заліза). Алювій Дністрових терас, нижчих за VIII-у (при їх загальній кількості до 15-ти разом із заплавою ), крім «карпатської галі» містить все більше уламків як осадових порід платформного походження, так і високоякісних кременів верхньої крейди звідти ж.
Тераси долини Південного Бугу в описуваному регіоні відрізняються від Дністровських та Прутських не тільки віком і кількістю надзаплавних рівнів, а й «своїм» складом вже «некарпатського» переважно алювію. Серед кременистих порід останнього наявні як халцедоноліти п'ятого ґатунку, що початково залягали серед останцевих вапняків Українського щита , так і мікрокварцові силіциліти моренного походження (зафіксовані у знаряддях трипільської стоянки Гард на Південному Бузі): переважно білувато-рожеві, ніжно-бузкові, непросвічуючі, із залишками мікро-фауни палеозойського віку, що були принесені в Україну (поряд з чорними мезозойськими кременями) під час дніпровського (руського) зледеніння. Хоч долина р. Південний Буг простягається південніше зони поширення моренно-льодовикових відкладів, її лівий приплив р. Синюха розмиває останні своїми верхів'ями, вкотре перевід-кладаючи подібний екзотичний матеріал в терасовому алювії не тільки своєї долини, а й Південного Бугу, принаймні нижче за течією гирла р. Синюхи.
Завершуючи на цьому розгляд кременево-сировинної проблеми мол-дово-української частини трипільської ойкумени, відчуваємо потребу хоча о макрознаиомства із силщи-літами території сучасних Румунії, Болгари, Угорщини, Словаччини, Польщі, з енеолітичними етносами яких у процесі міжплемінного обміну трипільське населення могло підтримувати не менш сталі зв'язки, ніж із середньоземноморськими культурами, що підтверджується й новими знахідками останніх років.
Проте трипільці кременеву сировину власної території проживання знали, очевидно, досконало. І хоча під час наддальніх переміщень із заходу на схід віддавали перевагу кременевим артефактам із найякіснішої сировини волино-подільс-кого типу (тобто третьої групи), у разі потреби користувалася місцевими силіцилітами, які, хай і в поодиноких екземплярах принаймні відщепів, можна відшукати в більшості колекцій. Традиційне спалювання домівок з усім господарським начинням теж робило перехід на місцеву сировину конче необхідним.
Щодо некременистих порід трипільської техніки; на відміну від силіцилітових локалізацій, без цілеспрямованих літолого-петрографіч-них рекогносцирувань на місцевості неможливо встановити імовірні родовища відповідної сировини. На жаль, польові дослідження вдається здійснити не завжди. Саме тому в нижченаведеному реєстрі, розбитому на окремі класи порід, останні подаються за алфавітом, без коментарів, лише в окремих випадках з уточненням можливих походження чи використання.
