Наступний етап у вивченні трипільської культури К.К. Черниш пов'язує з 20–30-ми рр. ХХ ст. Історіографія європейських фахівців у 20–40-ті роки з приводу генези Трипілля наведена Я. Пастернаком6, усі праці мають узагальнюючий характер і так само, можна сказати, «носят умозрительный характер», як і дослідження попереднього етапу.
Л. О. Дінцес у статті, присвяченій трипільському орнаменту, розглядає цю проблему з позицій розвитку стилістичних прийомів, композиції та сюжетів орнаментації на посуді. Автор підкреслює, що пошуки загальної прабатьківщини спіральної орнаментації та гіпотези про міграційні хвилі певною мірою відволікали фахівців від вивчення саме трипільських джерел. Л. О. Дінцес доходить висновку про існування різноманітних «очагов трипольской культуры» в південних регіонах СРСР, що виключає думку про єдине джерело походження трипільського орнаменту. Він вважає, що «…изучение системы орнамента…, выявление процесса усложнения этих орнаментальных систем… даст возможность определить общие черты…
– показатели формотворческой ло-гики декоративного искусства каж-дого район…, фиксировать не только взаимоотношения районов, но и определить их преемственность». Наведені цитати ілюструють методичні уявлення, залучені із стадіальної теорії М. Я. Марра.
На дослідженні проблем археологічної науки позначилися бурхливі політичні події. У проблемі походження трипільської культури серед деяких учених спостерігається певною мірою відхід від традиції підкреслення її зв'язку із Середземномор'ям чи Давнім Сходом, перевага надається автохтонізму та стадіальній теорії М. Я. Марра, яка протиставлялася концепції «культурних кіл» Г. Косини. Це було пов'язано з необхідністю для «славянских ученых» дати відсіч міграціоністським теоріям «немецких фашистских археологов», які стверджували про давність коріння північної арійської раси, або «північного культурного кола». Саме ця прогресивна раса нібито завоювала в свій час територіїї південнодунайської «неповноцінної» культури.
Таким чином, в археологічній науці у центрі уваги опинилася культура лінійно-стрічкової керамі-ки9 (дунайська за тогочасною термінологією). Наприкінці 30-х років Є. Ю. Кричевський, з одного боку, послідовно довів зв'язок Трипілля з неолітичними культурами Південно-Східної Європи, Подунав'я, Балкан, а з іншого – наполягав на її автохтонному розвитку від мезоліту і трансформації, відповідно до стадіальної теорії М. Я. Марра, з культури лінійно-стрічкової кераміки у трипільську.
Тут слід підкреслити, що ще у 20-ті роки думку про формування культури Трипілля як процес дальшого розвитку дунайськой культури (лінійно-стрічкової кераміки) висловив Г. Чайлд. Зрозуміло, що він не був послідовником М. Я. Марра, але, як і археологи – марксисти, вважав, що зміни археологічних культур обумовлені не просуванням (поширенням) «культурних кіл» Г. Косини, а певними економічними зрушеннями. Відтак Г. Чайлд вважав, що утворення трипільської культури є наслідком просування на схід дунайської культури, яка зазнала впливу Егейського світу. Такі погляди збереглися і в його працях 50-х років.
Слід підкреслити, що джерелознавча база саме для вирішення проблеми походження трипільської культури все ще залишалася на цьому етапі досліджень досить обмеженою. Вивчення матеріалів раннього етапу культури почалося
тільки у повоєнні роки, тож міркування щодо генези Трипілля у цей період також мали досить загальний характер.
