Відсутність у культури самодостатнього та надійного статусу буття перетворює її на дещо нестійке та ненадійне. А звідси Р. випливає те, що культура сама по собі є явищем, підданим різного роду загрозам: кризовий стан та небезпека стають одвічними її супутниками. З одного боку, шедеврам культури загрожує матеріально-фізичне старіння та руйнування того природного матеріалу, із якого вони виготовлені, а з іншого боку, завжди існує небезпека втрати навичок, технологій культурної діяльності, перерва традицій та ін. Окрім того, існує ще й ціла низка інших чинників, що загрожують життю та розвитку культури. Ознайомимося з найважливішими з них докладніше.
Дослідники виділяють перш за все три форми, в яких проявляється входження культури у кризовий стан: це є аномія (1), асиміляція (2) та впливи ззовні (3).
Аномією ( від - "а" - ні, заперечення; "номос" - закон) називають внутрішній розпад культури внаслідок втрати нею своєї цілісності, духовного ядра, традиційних ідеалів, моральних норм та ін. Термін був введений у 90-х рр. XIX ст. французьким соціологом Е. Дюркгеймом. Як відомо, англійський історик А. Тойнбі вважав, що таке внутрішнє ядро культури виникає внаслідок відповіді певного етносу на виклики долі з боку природного та соціального середовища. Не викликає сумніву те, що ядро культури має ,характер певних духовних утворень: вироблених норм, правил, стандартів життя та поведінки, уявлень про належне, гідне, священне, про порядок світу та людської спільноти, про мораль та найважливіші цінності життя.
Деякі філософи і культурологи (М. Бердяєв, А. Тойнбі) вважають, що всі ці духовні утворення концентруються навколо релігії, релігійних культів та догматів, інші - що навколо цінностей, які переважно носять трансцендентний характер (тобто постають в якості недосяжних, проте найперших та бажаних ідеалів). Навколо культурного ядра існують інші культурні явища, орієнтири, норми та установки, проте вони підпорядковані ядру. Ці останні культурні орієнтири можуть бути мінливими, проте ядро культури повинне зберігатись достатньо незмінним та стійким.
Саме деструкції такого духовного ядра й постають найпершою загрозою культури. З іншого боку, як би представники певної культури не прагнули зберегти її ядро незмінним та недоторканим, воно все одно підлягає певним трансформаціям. Питання полягає в тому, наскільки такі трансформації можуть бути різкими та такими, що загрожують розпаду всього культурного ядра. В історії культури нам відомі різні варіанти вироблення форм його збереження.
Найбільш відомий варіант - це запровадження кастового соціального устрою (Давній Єгипет, Давня Індія). Касти були найбільш консервативними та стабільними формами організації суспільних відносин і саме їм належала вирішальна роль у збереженні найперших культурних надбань та традицій. Тільки представники вищих каст мали доступ до найперших утаємничених знань, тільки вони мали право на здійснення священних обрядів та церемоній, а також володіли найбільшою повнотою прав у кастовому суспільстві. Звичайно, кастовий устрій життя не рятував від певних змін, але вищі касти все одно лишались священними, привілейованими, наділеними особливими правами. Звідси, наприклад, стає зрозумілим, чому саме "обезголовлення" кастового суспільства могло спричинити швидку аномію в його культурі. Так сталося, наприклад, у Стародавньому Єгипті, коли внаслідок завоювання цієї країни Олександром Македонським замість фараонів трон посіли чужоземці, які, хоча й намагались перейняти певні, норми та традиції єгипетського суспільства, звичайно ж, порушували їх, що й приводило до поступової деградації системи найвищих давньоєгипетських цінностей.
Щось подібне сталося і з культурою Майя: царі цієї країни вважалися земними богами й користувалися особливими шануванням та привілеями, але коли внаслідок військових зіткнень вони були взяті у полон та страчені, духовна вісь культури була миттєво зруйнована. Колишня могутня та велична культура Майя почала стрімко розпадатись, втрачати свою стійкість, а народ -носій цієї культури - розсіявся, перетворившись на погано організовану та розпорошену людську спільність.
Однією зі специфічних історичних форм збереження культурного ядра було розшарування суспільного життя на низове — народне життя — та вишукане світське життя — життя аристократи (або національної еліти). Аристократія, бажаючи підкреслити свою особливість, як правило, запроваджує якісь особливі форми організації життя, аж до того, що переймає звичаї та мову якоїсь іншої країни. За таких умов народне життя лишається відносно автономним, а оскільки спосіб життя народу в більш-менш традиційних суспільств тривалий час не міняється, то так само незмінними лишаються найперші культурні орієнтири, звичаї, традиції.
Зрощення стихії народного життя із певними культурними цінностями, нормами та традиціями, поєднане із певними релігійними уявленнями та культами, приводить до психологічного консерватизму, який виявляє надзвичайну живучість навіть за умов різноманітних соціальних потрясінь та катаклізмів. Саме такого роду явище ми спостерігаємо в житті української культури. За даними істориків, народне життя та життя аристократичної верхівки суспільства почалось розходитись ще за часів Київської Русі, коли поруч із народною мовою виникла писемна мова, із народними звичаями, де християнство органічно перепліталося із елементами та залишками язичництва, княжа культура, оздоблена вишуканим
Нарешті, дуже загрозливим явищем для культури постають також і впливи ззовні. Вже загадані резервації індіанців на території США постійно зазнають руйнівного впливу високодинамічної, дуже строкатої, можна сказати, що й досить агресивної культури цивілізованої супердержави. Відбувається майже постійний відтік молоді із резервацій: вона залишає їх і вже не повертається. У зіткненні із сильною, динамічною та агресивною буржуазною культурою суттєвого розмивання зазнали численні культури різних етносів, що проживають на територіях США, а також країн Західної Європи. Йдеться, наприклад, про культуру Корсики, деякі етнічні культури півдня Франції, Іспанії і т. ін. У наш час впливи західного світу на інші регіони планети проявляються також і в масовій еміграції представників недостатньо розвинених країн у розвинені. Ясно, що при цьому нормального культурного розвитку, який передбачає існування в осередді своєї рідної культури, вони вже позбавляються.
Вплив ззовні проявляється також і в такому явищі, як виникнення та поширення так званих інтернаціональних (або всесвітніх) мов. Сьогодні в світі явно домінує англійська мова, але в досить спрощеному, збідненому варіанті. Уривчастість цієї мови, відсутність в ній багатої палітри епітетів та інших виражальних засобів мимоволі стандартизує та збіднює мову міжнародних контактів. Величезна кількість англійських слів набувають жаргонного характеру (наприклад, "гірла" - дівчина, "лав" - кохання, "секс" - інтимні стосунки та ін.), проникають в різні галузі науки ("фрейм", "кейс", "сайт" та ін.).
У наш час однією із загрозливих форм зовнішнього впливу на культуру постають також процеси глобалізації - поширення на весь світ та всі країни певних єдиних стандартів їжі, одягу, оздоблення житла, форм економічної та виробничої діяльності. Суб'єктами глобалізації виступають деякі гігантські транснаціональні компанії, які є монополістами у певних сферах діяльності та постають недосяжними для інших компаній внаслідок систематичного отримання надприбутків.
В усіх розглянутих формах деградації культури важливим є те, що вони не передбачають нормальний діалог культур, адже діалог принципово виключає стандартизацію: він може бути нормальним лише за умови, що сторони діалогу є оригінальними, своєрідними, здатними збагачувати одна одну. Ще однією проблемою в сучасних процесах глобалізації є позиція творчої особистості: чи повинен творець орієнтуватись на якусь одну-єдину культуру (наприклад, свою рідну), чи він може і повинен "мігрувати" різними культурами, запозичаючи та переінакшуючи запозичені форми? Варто згадати, наприклад, те, що в 90-х рр. XX ст. дехто із наших вітчизняних науковців поспішали затаврувати М. В. Гоголя як людину, що зрадила свою культуру; щось подібне спостерігалось і в Японії, громадськість якої намагалась звинуватити всесвітньо відомого кінорежисера Акіру Курасаву у зраді національній культурі, а ізраїльтяни висловлювали недовіру філософу М. Буберу.
Отже, враховуючи те, що всі ті явища, які є загрозливими для культури, існують і в наш час, хоча, можливо, і в дещо змінених формах, необхідно звернутись до питання про перспективи сучасного культурно-історичного процесу.
