Прагнення до рівності закладене глибоко в людській сутності. Воно так чи інакше виявлялося в різні періоди людської історії від самого її початку. Проте і уявлення про нерівність також супроводжують житія людей з найдавніших часів. Стародавні суспільства будувалися на основі соціальної нерівності. Ця нерівність базувалася на уявленнях про світобудову, в якій боги встановили певний порядок суспільного життя, відмінний від природного порядку.
В античності уявлення про рівність, нерівність, рівноправність та нерівноправність базувалися па двох протилежних концепціях щодо сутності людини. Одні мислителі вважали, що людина є природною істотою, і нерівність в суспільстві йде від природного порядку, який встановлено богами. Виразником таких поглядів є, зокрема, Платон.
Протилежної точки зору, яка не була поширеною в античній Греції, дотримувався софіст Антифонт. Він вчив про природну рівність людей, говорив, що потреби людей від природи однакові, всі дихають ротом і їдять за допомогою рук. Він також був одним з перших в стародавньому світі прибічників ідеї рівноправності етносів (в пер. з грецьк. плем'я, народ - стійка спільнота, об'єднана спільним походженням, мовою, побутом, культурними традиціями тощо), вважаючи таке положення встановленим природою.
Намагаючись жиги відповідно до своїх переконань Антифонт відпустив своїх рабів па волю і одружився зі своєю колишньою рабинею. Його було оголошено божевільним і позбавлено громадянських прав.
Видатний мислитель античності Аристотель, був перекопаний, що нерівність людей походить від природи. Одні люди, за його думкою, від природи вільні, а інші - раби, тому їх рабський стан корисний і виправданий. Через нерівність людей виникає і держава. Громадянином держави, тобто тим, хто бере участь в суді та управлінні, виконує військові обов'язки або служить богам, може бути не кожний. Ремісники, торговці, землероби і , безперечно, раби не є громадянами. Між громадянами існує рівність, перш за все рівність перед Законом. Проте правитель, який перевищує інших за своїми якостями, якщо він монарх, підноситься над Законом, він бог для людей, сам є втіленням Закону, тому не підлягає його дії, як усі інші. Цікавим в цій концепції є певний відхід від ідеї божественності законів, яка надалі в римській інтерпретації і згодом в західному правознавстві зумовила секуляризацію права і правосвідомості.
У творах Аристотеля обґрунтовується позиція нерівноправності етносів, яка є логічним продовженням його поглядів щодо соціальної нерівності людей. Він вважав, що грек не повинен бути ані ремісником, ані торговцем, ані землеробом і особливо рабом. На практиці ж в античній Греції існувало рабство за законом, тобто еллін одного полісу міг зробитися рабом в елліна іншого полісу. Том> для ідеального суспільства бажаним є такий стан, щоб рабами були не греки, а варвари, яких природа створила достатньо.
У Стародавньому Римі були поширені ідеї як нерівноправності, так і рівноправності щодо взаємовідносин з етносами і народами інших країн. Ці ідеї, як і в античній Греції, базувалися на релігійних поглядах. У Римі здавна існувала територія, що окреслювалася борозною, проведеною плугом, яка вважалася священною, недоступною для ворожих, лихих зовнішніх сил. Дуже довго (аж до 201 р. до Н. X.) тут не можна було У ховати мертвих, з'являтися озброєним воїнам, > відправляти культи чужоземних богів. Йдучи на війну, римляни перетинали межу, за якою вони із законослухняних, благочестивих громадян перетворювалися на лихих грабіжників, насильників та вбивць. Рим уявлявся як особливий, винятковий поліс, значно вищий і більш досконало організований, ніж увесь оточуючий сніг. Інші народи н більшій чи меншій мірі неповноцінні, вони створені для підкорення і мі в якому разі не можуть вважатися рівноправними з римлянами. В цьому виявляється воля богів, яку зрозуміли и Римі і тому зробилися вищи ми, ніж усі племена і народи.
Співставлення варварів з античними народами є внутрішнім змістом багатьох творів римських авторів. Серед них "Географія" Стратона, "Галльська війна" Ю. Цезаря, "Німеччина" Та-цюпа. Так, в праці Тацита зазначається, що народи, які не знають організованого, налагодженого полісного життя, -^мандрівні, ^далекі, ^чужі. Централізованому римському державному устрою, який спирається на воєнну силу, протиставляється хаос місцевих інтересів та егоїстичного свавілля варварів.
Разом з тим, досвід імперського життя в безпосередніх контактах з іншими етносами сприяє розповсюдженню іншої тенденції, яка, подібно до елліністичної політики взаємодії різних культур на засадах рівноправного діалогу, стає базовою в Стародавньому Римі. Певний вплив мали і грецькі ідеї про те, що людина належить не своєму полісу, а цілому світові, які вперше висловив філософ-кінік Діоген. Розвиток цих ідей прослідковується в творчості римського філософа Сенеки. Світ і людство він розглядав як єдине тіло, зазначав, що природа створила всіх з одного й того ж матеріалу, народила людей братами.
Віра в божественну місію Риму поєднувалася зі засвоєнням
духовних і матеріальних надбань інших народів, римський державний устрій і римське громадянство поширювалися на численні завойовані землі. Важливою складовою перемоги над іншими народами вважалося розповсюдження римської релігії серед варварів. У підкорених землях загалом дозволялося відправляти культи місцевих богів, але в центрі міст обов'язково знаходився храм трьох вищих богів Риму. Рим не стільки протистояв іншим землям і народам, як всмоктував їх в себе разом з їх богами. Існували обряди, за допомогою котрих римляни зваблювали богів міста, яке збиралися завоювати, щоби боги змінили покровительство і сприяли римлянам. Вони приносили цим богам жертву і обіцяли у разі згоди побудувати їм храми після успішного завоювання. Впевнившись через гаруспіції (гадання за нутрощами тварин), що молитву прийнято, починали бойові дії. Чужі боги приймались в римський пантеон, а варвари долучалися до римського життя. Згодом іноземні, особливо східні, культи Ісіди, Анубіса, Амона, Мітри та ін. стають дуже популярними в Римі. Римляни активно запозичували звичаї і традиції інших народів: способи гадання, тлумачення ознак, форми мистецтва, особливо архітектури тощо.
Яскравим виразом цих процесів є творчість римського поета Горація, який оспівував Рим і разом з тим високо цінував грецьку культуру, розумів і шанував досягнення інших народів у творенні культури.
Позиція нерівноправності культур, яка базується па принципі вищого культурного покликання того чи іншого народу, і» історії людства відігравала деструктивну роль. Породженням цього є жорстокість, насильство, криваві зіткнення, війни тощо. Багато народів зникли з нашої землі, забравши з собою неоціненні скарби своєї творчості, інші втратили життєву енергію і потрапили в духовне рабство. Згадаємо приклад Єгипту, унікальна культура якого і нині приваблює людей в усьому світі. Але внаслідок римського завоювання цей народ не зміг більше розвивати свою культуру і фактично припинив існування як творча спільнота. Як бачимо, лише творчий синтез культур, відкритість їх одна одній є конструктивними і мають майбутнє. Позиція нерівноправності культур не є істинною і тому, що ніколи послідовно не витримувалась, тобто практика показала її нежиттєздатність. Коректне логічне обгрунтування такої позиції принципово неможливе.
Протилежністю позиції нерівноправності культур став християнський світогляд. Цікавим є те, що він визрів, набув ідейної сили і реалізувався практично саме в Римській імперії. Власне християнство, протиставивши свої ідейні засади античному світогляду, спочатку розширило межі античної культури, а потім і зруйнувало її. Християнству перш за все властиве протиставлення земного царства (одного з багатьох) і Царства небесного єдиного для всіх народів; міста-поліса і вселенського Граду Божого.
Рівноправність людей і етнічних спільнот зумовлена рівністю їх перед Богам і Божим законом. Людина, яка приймає Христа, позбавляється гріхів старозавітного Адама, оновлюється за образом свого Творця, для якого:
Отже, в християнстві заперечується будь-яка нерівність між людьми - Асоціальна, релігійна, етнічна. Рівність людей має божественну природу і тому є істинною. В античному світогляді позиція нерівноправності культур, вищості свого етносу перед іншими поступово набувала секуляризованого характеру, закон отримував світське тлумачення (Римське право), в християнстві ж закон має суто сакральний зміст. Син Божий приходить в світ як виконавець Закону.
Отже, християнство проголошує рівноправність людей перед Богом і його Законом - християнський універсалізм. Замість захисту свого етносу, національного інтересу воно закликає до вищого ідеалу істини і любові. Голгофська жертва Христа навіки усунула розбрат поміж елліном і варваром, поганом і іудеєм. Христос воскресив любов в єдиному людстві, подолав зло роз'єднаності живих і мертвих, бідних і багатих, вірних і невірних, представників різних племен і народів.
Проблемою рівноправності культур, рівності і нерівності людей серед європейських мислителів найбільше займались діячі французького Просвітництва, які проголосили девіз справедливого суспільства - "Свобода, рівність, братерство". Жан-Жак Руссо (1712- 1778 рр.) написав твір "Міркування про походження і підґрунтя нерівності між: людьми" (1754), в якому висуває гіпотезу про первинний природний стан людей. Нерівність існує між людьми від природи, проте в природному стані її вплив на життя людей незначний. Суттєва нерівність виникає і поглиблюється в суспільстві через поступ цивілізації. Саме західну, сучасну йому цивілізацію Руссо оголошує наслідком і джерелом нерівності. Він закликає покинувши все соціальне повернутися до джерел, природного, сентиментального, втікати від культури до природи.
Досліджуючи причини походження політичних відносин. Руссо доходить висновку, що держава виникає після появи соціально: нерівності через погодження, тобто суспільний договір, метоп якого було забезпечення спокійного користування власністю, певний мир між людьми. Встановлені державою закони визнали чинними захоплену раніше власність. Правителів поставили для того, щоб вони охороняли свободу і рівні права, але вони забули про це своє призначення, фактично зліквідували рівність; насправді запанували деспотизм і тиранія. Це стосується відносні і всередині етносів між людьми різного соціального стану. У відносинах між державами свавілля і нерівність були завжди, поро/. жуючи стан політичного відчуження.
Імануїл Кант (1724- 1804 рр.) вважав рівність одним з головних принципів життя людей в державі. Йому належить гіпотеза про існування в минулому єдиного пранароду. Вихід людей з природного стану пов'язаний із тим, що цей стан прийшов у суперечність з прагненням індивідів до особистого щастя (на відміну від думки Й. Гердера про несуперечливий поступ культури людства). В розвинутому суспільстві рівність виявляється як рівноправність всіх підданих між собою по відношенню до верховного правителя як до особи, і якою вони не г рівні. Політична рівність означає також право визнати над собою вищим тільки того, кого ми принципово в змозі зобов'язати до всього того, до чого він зобов'язує нас. У майбутньому має бути скасований правлячий клас, а потім і нерівноправність правителя і підданих, які повинні всі бути рівні перед законом.
...Не може бути ніякої вродженої переваги одного члена суспільства як підданого перед іншим.
Імануїл Кант
За Кантом людське суспільство розвивається у напрямі до всезагального правового громадянського суспільства. Однією з рис соціального ідеалу мислителя була ідея про повне припинення міжнаціональних і міждержавних конфліктів, війн і встановлення всезагального вічного миру. Ця концепція викладена в праці "До вічного миру". Він був сучасником війн і вважав, що в міжнародних відносинах панує не рівноправність і закон, а лише насильство. Проте війна не відповідає моральній сутності людини, її не повинно бути. До ліквідації війн не приведе ні рівновага озброєнь, ні створення якоїсь всесвітньої держави. Шлях до дійсного ґрунтовного миру між народами Землі Кант вбачає у створенні таких правових установлень, які привели би до федерації всіх народів, які зберігали би при цьому свободу, рівноправність і політичну незалежність. Це має бути союз народів, який проте не повинен бути державою народів.
Певні політичні принципи сприяють поступовому наближенню до стану вічного миру. Серед них:
- дотримання міжнародних угод;
- невтручання у внутрішні справи держав;
- розвиток торгових і культурних зв'язків тощо.
Інший представник німецької класичної філософії Йоган І'отліб Фіхте (1762 1X14 рр.) заперечує будь-який природним стан і природну рівність людей, вважає, що держава як суспільний суб'єкт була завжди. Проте вона не нічна, с необхідним злом і зробиться зайвою, коїш люди ' > стануть достатньо просвітнє ними, моральним, звикнуть до взаємної поваги прав кожного індивіда. В далекому майбутньому всі пригноблені народи звільняться, всі нації і громадяни всередині кожного суспільства будуть рівними, а війни втратять сенс і припиняться. Тільки тоді реалізується дійсний природний стан людини, що відповідає її природі і призначенню.
Фіхте жив у ситуації війни і закликав німців бути авангардом об'єднаних держав Європи проти французьких наполеонівських окупантів. Це, на відміну від загарбницьких, неістинних війн, мала бути справжня справедлива війна, через яку пролягає шлях до вічного миру. В роботі "Промови до німецької нації" він говорить про особливу місію німецького народу, про його організаторську роль у поступі культури і наближенні рівноправного високоморального суспільства.
Георг Вільгельм Фрідріх Гегель заперечує первісний райський стан людства, не погоджується з концепцією пранароду, який начебто мав високу культуру, що згодом була втрачена. Він також не підтримує ідею природного походження людини, зокре-
визнати істинними теорії Руссо та інших просвітників, якими захоплювався в молоді роки, щодо природного права, договірної природи походження держави, початкової свободи людства тощо. Гегель рішуче протиставляє людське суспільство природі.
Вирішальну роль у поступі людства і розвитку його культури Гегель надає державі, субстанційною основою якої є істинна релігія. Держава розв'язує суперечності суспільства, протистоїть анархії, охороняє свободу громадян. В концепції держави філософ у пізньому періоді творчості (зокрема, роботі "Філософія права") відштовхується від тези про початкову соціальну нерівність і неможливість суверенітету народу. Народ без монарха не є цілісністю, це хаотична, безформний маса.
У працях і філософії історії поняття держави співпадає в Гоголя з поняттям згуртованої єдиним духом нації.
У "Філософії права" Гегель обґрунтовує "нордичний принцип германських народів", які покликані розгорнути "образ і дійсність розуму". Критерієм прогресу людства є ступінь розуміння свободи. Східні народи ще не знають, що дух (людина) вільний як такий. Вони розуміють свободу як свободу однієї людини, тому така свобода виглядає як свавілля, дикість. Отже, вільний індивід виявляється деспотом. У греків вже є розуміння свободи, про-' вільними вважаються лише деякі (вони були і вільними, і рівноправними в полісному житті), а не людина загалом. Існування рабства обмежувало цю свободу. Лише германські народи ,і., підґрунті християнства піднялися до усвідомлення, що свобода духа становить суть природи людини.
Напрям всесвітньої історії Гегель вказує зі Сходу на Захід. У східної людини прагнення володарювати над всім і покірне підкорення будь-якому рабству перебувають у суперечливому поєднанні. Тут є абсолютна рівність, але немає свободи. Перед імператором всі рівні, тобто по суті всі безправні. Справжній державний принцип не виявляє себе ні в Стародавньому Китаї, ні в Стародавній Індії, а лише в Перському царстві, де вперше з'являється світло Духа. Гегель вбачає його в єдності протилежностей добра і зла в зороастризмі. В Греції спостерігається радісно свіжо життя духа, а реальний молодий грек Олександр Македонський завершує злет грецького духа. Тут вже панує дійсна демократія, рівноправність, яка має підґрунтям моральний спосіб мислення, звичку жити дня Батьківщини. Афіни – зразок держави, що гармонійно поєднувала в собі громадські інтереси і прагнення людського духа, наслідком якого було творення прекрасних форм культури. Римська історія характеризується Гегелем як зрілий вік людства. Зникає індивідуальність як органічний елемент культури, але формуються основи свободи і рівноправності людини, яка базується на праві приватної власності. Проте Римська держава трималася на насильстві і військовій владі і тому вичерпала себе. Криза політичного життя, розрив між народом і монархом, який царював, але не управляв, мали наслідком байдуже ставлення громадян до політичного життя. Тому дух покидає Рим і виявляє себе в більш високій формі, в християнстві, яке з часом стало панівним в Римі. Однак це вже не могло врятувати його.
Германці підкорили знесилені цивілізовані держави, сприйняли цінності інших культур, релігій, зробилися носіями християнства. Книгодрукування, втеча вчених-греків з Візантії, відкриття Америки були ознаками піднесення життя духа. Але справжній розквіт культури прийшов з Реформацією, яка відновила дух християнства, який був знесилений католицькою церквою. Завершення розвитку світового духа Гегель знаходить в сучасній йому Пруській монархії, яку вважав ідеалом державного устрою. В цій державі, за словами філософа, встановлено справжню рівноправність громадян, які мають можливість зайняти посаду відповідно до їх фаху; принципи свободи власності і особистості зробилися основними, і над усім цим стоїть особисте рішення монарха. Критики вважали, що це не відповідало дійсності, але було виявом бажання Гегеля побачити ідеальний стан суспільства, і тому бажане приймалося за дійсне.
Стимулом до прогресу у боротьбі суспільних сил Гегель вважає війни між державами. Війна для нього - це не зовнішньополітична дія, вона є виявом суті держави. Він був апологетом війни. Ці погляди органічно випливають з його загальнофілософської концепції духа, політичних і правових ідей, концепції нерівності людей і нерівноправності націй і народів тощо.
Проте слід відзначити, що Гегель не увіковічує війну. В "Енциклопедії філософських наук" він висловлюється у дусі концепцій Й. Гердера і І. Канта про вічний мир. Закінчення періоду війн означає для нього і кінець історії, оскільки вони вже зробили свою справу і вичерпали себе. Але це справа майбутнього.
У некласичній філософії проблема рівності, нерівності людей, рівноправності культур особливо цікавила Фрідріха Ніцше (1844- 1900). Він відверто відкидає ідею рівності між людьми, критикує на цій підставі християнство як релігію, що базується на рівності, релігію хворобливого мислення, яка послаблює людину, позбавляє її справжніх орієнтирів. Він протиставляє стадну людину надлюдині. Стадна людина - слабка, ляклива, доброчесна, з рабською натурою, плазуюча, У співчутлива, У численна; надлюдина - сильна, відчайдушна, інтелектуальна, благородна, могутня, Звільна, безжальна, унікальна. Уявлення Ф. Ніцше про життя суспільства і принципи, якими воно керується, базуються на принципі природної і соціальної нерівності людей, а отже, панування одних над іншими.
Ставлення до війни у Ф. Ніцше, як і в Гегеля, позитивне. Війни для нього є засобом для послаблених народів отримати брутальну енергію, глибоку ненависть, наснагу у знищенні порога, байдужість до втрат, до власного життя і вжиття своїх близьких. Це мас і негативний зворотний бік, зокрема знищення вишуканих ніжних культур. Проте з новою енергією діють сили культурного відновлення.
Певну цінність має також культурологічна концепція ідеолога панславізму Данилевського Н. Я. (1822- 1885 рр.)- Він вважав, що кожне плем'я або сім'я народів, якщо вони вже вийшли з первісного стану і спроможні до історичного розвитку, є самобутнім культурно-історичним типом. Мислитель вважає розвиток народів так само обумовленим природою, як і інших її створінь. Культурно-історичні типи знаходяться в безперервній боротьбі один з одним і зі зовнішнім середовищем, як відбувається і в природі. Хід історії - це зміна культурно-історичних типів, що витісняють один одного. Деякі з них загинули, не встигши здійснити свій розвиток (мексиканська та перуанська культура). У творі "Росія і Європа" Н. Данилевський протиставляє європейську і слов'янську культуру.
У працях Клода Леві-Строса (1908 1984 рр.) одного з найбільш яскравих представників структуралізму плідного напряму в сучасній культурології, важливе місце займає поняття несвідомого, що розглядається як необхідна умова культури. Сучасні народи н своєму культурному житті відійшли від орієнтації на несвідомі структури розуму, які наслідують природу і даються під природи. К. Леві-Строс, і низка інших сучасних культурологів ідеалізують
міфологічне мислення первісних народів, доводять, що їх розум
нічим не поступається розуму сучасної людини. Сучасні європейські народи втратили єдність чуттєвого і раціонального і це загрожує надзвичайними лихами західній цивілізації. Вихід вбачається в тому, щоб повернутися до первинної цілісності і відновити первісну єдність природи і культури.
Подані культурологічні концепції не вичерпують тої різноманітності думок, які в тій чи іншій мірі базуються на врахуванні принципів рівноправності (нерівноправності культур). Проте вже цей історико-філософський екскурс дає можливість скласти уявлення про розвиток цих уявлень і заснованих на них моделей суспільства (актуально і в перспективі). Підсумок даного розгляду коротко міститься в розміщеній нижче таблиці.
