Заперечення ідеї рівноправності культур породжувало і породжує різноманітні теорії, в яких на основі певних припущень і намаганні підвести наукове підґрунтя під ті чи інші погляди, формувалися засади практичних дій в політиці і соціальній практиці. Йдеться про такі однобокі підходи до розуміння шляхів розвитку людської цивілізації, як націоналізм, шовінізм, расизм і фашизм, що базуються на перебільшенні ролі окремих народів в загальному поступі і зверхньому ставленні до інших націй і народів чи сукупностей народів. Абсолютизація загальних закономірностей становлення людської культури веде до іншої поширеної в сучасному світі системи поглядів - космополітизму. Ці теорії є невід'ємною складовою сучасного життя цілого світу. їх витоки мають давню історію, певне психологічне підґрунтя, історичні і соціальні причини. Можна прослідкувати також вплив окремих мислителів на їх формування.
♦ Основою націоналізму (в пер. з лат. "паtiоп " плем`я, народ) є ідеї вищості окремого народу, його національної винятковості, розгляд нації як вищої позаісторичної спільноти людей. Нація тлумачиться як гармонійна єдність людей певного народу, в якій інтереси окремих прошарків суспільства вважаються ідентичними.
У соціології, культурології та інших гуманітарних науках немає загальноприйнятої теорії нації і націоналізму. Можна виділити кілька підходів, зокрема, духовно-психологічний, У політичний та історичний.
З позицій духовно-психологічного підходу нація розглядається як спільність національного духу (національної свідомості, національного характеру), певний стійкий набір психологічних характеристик особистості, єдність культури. Окремі ідеї щодо духовної основи існування нації висловлювали такі представники німецької класичної філософії, як Фіхте і Гегель. Вчені американської етно-психологічної школи (А. Кардинер, Р. Пенс-дикт. М. Мид) створювали моделі середнього представника того чи іншого народу, проводили порівняльні дослідження типів національного характеру, спрямовані на подолання культурних стереотипів. Ці дослідження мали великий резонанс в західному суспільстві і сприяли формуванню найновіших сучасних уявлень про рівноправність культур. Проте духовно-психологічний підхід при всій його цікавості і науковій плідності недостатньо враховує соціальні фактори створення нації.
Для політичного підходу характерною є тенденція розглядати націю з державно-правових позицій. Визначальним компонентом нації вважається загальнонаціональна мета, яка об'єднує всіх людей нації. Ця спільна мета найбільше реалізується в державі, яка скріплює союз між людьми. Згадаємо, що Г. Ф. В. Гегель ідеальне суспільство, в якому абсолютний дух виявляє себе найбільше, вбачав в сучасній йому пруській державі. Державно-правовий підхід до нації і націоналізму запроваджували в своїх роботах соціолог П. Манчині, політолог, спеціаліст з питань держави і права в слов'янському і західноєвропейському світі О. Градовський та ін. Цей підхід має свої вади, оскільки недостатньо враховує складність соціального життя людей. З цих позицій народи, які не змогли утворити державу або втратили її, не можуть вважатися націями. Проте історія свідчить, що багато націй зберігали свою ідентичність, не маючи держави. Організуючою і скріплюючою силою були релігія, культура тощо. В таких умовах виживання народу надзвичайно ускладнювалося, ось чому прагнення мати свою національну державу було і є однією з найбільш суттєвих причин міжнаціональних і міжнародних конфліктів.
Третім підходом до проблеми формування нації і її тлумачення є історичний, що базується на позиціях матеріалізму. Плем'я, народність, нація становлять єдиний історичний ряд, послідовність якого зумовлена розвитком матеріального виробництва. Нація як така виникла на ґрунті усталених економічних відносин капіталізму. Етнічні фактори також мали псине, хоч і не головне значення. Така позиція характерна для марксизму, її дотримувалися революційні демократи, зокрема І. Франко.
Деякі мислителі, наприклад, данський релігійний філософ
С. К'єркегор, взагалі заперечували істинність ідеї нації. К'єркегор вважав її лише дуже поширеною абстракцією, що не має позитивного змісту - ілюзією, У хибною метою, якій людина не повинна слідувати. В іншому разі для людини стає неможливим усвідомити свою духовну природу і своє справжнє призначення. Проте національна ідея в житті народів мала велике значення. Різноманітне, зазвичай дуже однобічне тлумачення, що міститься в ідеї нації, національності, народу, породжувало розбрат, конфлікти, ворожнечу. Ця проблема хвилювала більшість мислителів Срібного віку - Д. Мережковського, В. Соловйова, П. Струве, Г. Федотова. Найбільш виразно ця позиція викладена в творах В. Соловйова. Загальновідомо, що в основі більшості політичних дій знаходяться національно-державні інтереси. Однак ці інтереси зазвичай тлумачаться досить вузько - як право однієї нації чинити тільки виходячи зі своєї вигоди, не рахуючись з іншими націями. В. Соловйов вказує на нелогічності теорії національного егоїзму, її ірраціональності.
Суперечність є і в тому, що абсолютно неможливо визначити межу свого національного інтересу. Він є для кожного суб'єкту різний. Крім того, неможливо знайти достатньої підстави для тези про перевагу національного інтересу над інтересами різних інших соціальних груп, зокрема класів, промислових чи інших спілок. Отже, інтелектуальний рівень теорії націоналізму низький. Можливо тому, втілюючись в діях людей, боротьба за свій національний інтерес в егоїстичному тлумаченні, за подвійними стандартами на практиці оберталася дуже прикро проти носіїв цих інтересів, які розв'язували конфлікти, намагались захоплювати території інших народів, вели війни. Згадаємо дії Німеччини в другій світовій війні, які мали гаслом вищість нордичної культури порівняно і іншими культурами і право арійців на панування над іншими народами. Нині Сполучені Штати Америки втручаються в життя багатьох народів, здійснюють культурну експансію, керуючись подібними ідеями, намагаючись забезпечити свої національні інтереси за рахунок інших народів. Як і завжди, ця політика обертається проти власного народу, серед якого після подій 11 вересня 2001 р. і війни в Іраку панують страх, розчарування та інші негативні настрої.
Шовінізм - це концепція національної винятково, протиставлення інтересів однієї нації інтересам всіх інших націй, роздмухування національної ворожнечі і ненависті, річні прояви націоналістичного екстремізму.
Шовіністичні погляди зустрічаються ще в античній Греції і Стародавньому Римі. Прикладом є усвідомлення того, що Рим - особлива, неповторна і, отже, замкнена в собі культура, відділена від оточуючого світу, що стоїть в ієрархії цього світу найвище від усіх, а інші культури в тій чи іншій мірі неповноцінні, їх носії створені для підкорення. В творах Тацита і Цицерона багато хижацьких випадів проти інших народів. Зазначається, що іудеї і сірійці - народи, створені для підкорення, а греки не здатні до правдивості.
Такого роду націоналізм властивий найбільш могутнім в політичному і економічному відношеннях державам, тому іноді його називають великодержавним. Шовінізм сьогодні найбільше властивий Сполученим Штатам Америки, що виявляється в ідеології панамериканізму. Культивування в американського народу впевненості в перевагах американської культури порівняно з іншими здійснюється у специфічний спосіб через плекання ідеалів демократії свободи, рівноправності, боротьби за права людини тощо. Засобами ідеологічного впливу всіляко підкреслюється, що саме в США ці ідеали знайшли найповніше втілення і чому інші народи повинні вчитися на цьому прикладі. Політичне, економічне, воєнне втручання в життя інших країн йде під гаслом поширений демократії, боротьби з тоталітарними режимами. Зони інтересів С'ІІІЛ знаходиться па всій території нашої планети, і захист цих інтересів відбувається і фактичним порушенням прав, суверенітету інших народів. Відбувається експансія американської культури, американського способу життя. Ті, хто чинять спротив, оголошуються ворогами демократії. Йде безцеремонне втручання в хід політичних процесів інших країн. Прикладів багато, нині це можна спостерігати в Україні.
Панамериканізм - теорія і практика культивування в американському народі ідеї його місії демократичного перетворення світу, його вищості порівняно з іншими народами, які ще не досягли достатнього рівня демократії, щоб вважатися рівноправними зі США. Це обґрунтування права на втручання в життя інших народів. Це експансія американської культури і способу життя на весь світ.
Обґрунтування ідеї про нерівноправність культур є змістом іншої течії гуманітарних досліджень - расово-антропологічних, які становлять ідейну основу політики і соціальної практики расизму.
Расизм - сукупність концепцій, основу яких складають положення про фізичну і психічну нерівноцінність людських рас і вирішальний вплив расових відмінностей на історію і культуру суспільства. Для всіх різновидів расизму характерні ідеї про одвічний поділ людей на вищі і нижчі раси, з яких перші нібито є єдиними творцями цивілізації, покликані до панування, а другі не здатні до створення і навіть засвоєння високої культури і приречені бути об'єктами експлуатації.
Основоположником расизму вважають французького філософа і дипломата Ж. Гобіно (1816 - 1882 рр.). В головній його праці "Про нерівність людських рас" дається біологічне пояснення історії, в якій вирішальну роль відіграє "чистота раси". Проте не вдається ніколи дотриматися такої чистоти, раси змішуються, тому розквіт цивілізації кожен раз триває недовго. Змішування рас веде до виродження людей і вищої культури. Негри і жовта раса не здатні до творення культури. Такою властивістю володіє тільки біла раса, яка спричиняла виникнення будь-якої культури. Біла раса також не є однорідною. З одним різновидом арійцями Гобіно пов'язує найбільші здобутки культури. Призначення цієї раси панування. Вона мас найкращі У фізичні якості. Усильна, У витривала. У приваблива, У в духовному аспекті безстрашна. У енергійна. У творча. Найбільш плідним в творчому відношенні стародавнім парадом Гобіно вважав персів, які, на його думку, ретельно піклувалися про чистоту породи. Нинішня ж західна культура приречена до загибелі внаслідок погіршення якості людей. Ж Гобіно був знайомий з Р. Вагнером і знаходився під впливом його ідей щодо германської раси. Деякі мотиви творчості французького філософа знайшли розвиток у працях Ф. Ніцше.
У другій половині XIX - на початку XX ст. в західній соціології формується расово-антропологічна школа; в її основу були покладені ідеї Ж. Гобіно. Одним з перших представників школи став X. Чемберлен, який у праці "Основи дев'ятнадцятого століття" дає огляд європейської історії і робить висновок про те, що найвищим її досягненням було створення тевтонської лицарської культури. Інші представники школи О. Аммон і Ж. Лапуж започаткували антропосоціологію, в межах якої намагалися встановити універсальний зв'язок між соціальною приналежністю і розмірами голови. Надалі цей напрям зближується із соціальним дарвінізмом, мальтузіанством, євгенікою, в кожному яких ідея нерівноправності культур є однією з головних концептуальних засад. Ці напрями соціології були особливо поширені в США, Німеччині, Великій Британії. Після Першої світової війні ідея вищості нордичної раси зробилася надзвичайно популярні в Німеччині, деякі німецькі соціологи відверто підтримали «нацизм" (одна з назв німецького фашизму, походить від назви партії націонал-соціалістичної) , було створено нацистську ідеологію в якій арійська (і її варіант германська, германомовна) раса оголошувалася пануючою і правомірною поневолювати інші народи. Грандіозна спроба здійснити цю програму в завойовницька політиці фашистської Німеччини закінчилася поразкою, отже, соціальна практика довела хибність основних постулатів расизму.
Одним і голошиїх ідеологів фашизму вважається італійський філософ гегелівського спрямування (так зване неогегелеянство) Дж. Джентилє (1875 - 1944 рр.). Він осмислював реальність як акт думки, протиставляв цей акт об'єктивному світу, а також минулим актам думки. Джентиле розглядав державу як уособлення морального духа, вважав, що індивід мусить суцільно підкорятися державі як загальному, як цілісності. Він офіційно співпрацював з фашистським урядом Італії, який прийшов до влади в кінці 30-х рр. XX ст. Фашистські режими утвердилися в цей же час у Німеччині, Португалії, Іспанії і деяких країнах східної Європи. В Німеччині ідеологія фашизму формувалася під впливом ідей Ф. Ніцше про нерівноправність культур і рас, ніцшеанського імморалізму, У апології зла і насильства, а також: на фоні поширених в той час уявлень У про вищість германської (арійської) раси над іншими, її права на панування і життєвий простір.
Концепціям нерівноправності культур протистоїть космополітизм (в пер. з грецьк. - громадянин світу) , корені якого сягають в глибоку давнину, зокрема в античний світ, про що вже згадувалося вище. Ця ідеологія практично використовувалася в політиці Олександра Македонського щодо завойованих народів, в організації життя Стародавнього Риму. В Середньовіччі діяльність католицької церкви набула космополітичного характеру. Космополітизм, тобто світове громадянство розглядався як ідеал видатними мислителями епохи Відродження. Космополітичні ідеї використовували в своїх творах видатні діячі німецької культури Гете, Кант, Лессінг, Шіллер, Фіхте.
Космополітизм - ідеологія світового громадянства, яка заперечує державний і національний суверенітет, проповідує відмову від національних традицій, національної культури, патріотизму.
Особливого розповсюдження космополітизм набув у XX ст., спричинивши утворення наднаціональних держав і об'єднань. Він виявляє себе в економічній інтеграції країн Європи і Америки; у формі створення міждержавних блоків і спільнот, в теоріях світового права і міжнародних правових організаціях. Близьким за змістом до космополітизму є християнський універсалізм, який на перший план висуває не приналежність до етнічної чи національної культури, а до єдиного у Христі людства. Християнський екуменічний рух сучасності як впливова тенденція міжцерковних відносин також можна розглядати як сучасну форму космополітизму.
Екуменін (в пер. з грецьк. населена людьми частина землі) досить давне явище, спостерігалося в Стародавньому Єгипті, Шумері. Персії, Стародавньому Римі, Візантії тощо як прагнення до єдності, обожнення єдності, а в межах цієї єдності (державної) толерантне ставлення до вірувань річних етнічних спільної. Сучасний екуменізм через діалог різних церков має на мсті об'єднання людей на основі віри в Бога. Толерантність і діалог стають принципами взаємовідносин не тільки всередині християнства, але й за його межами. Космополітизм відчутний в сучасній науці. Звичайними зробилися світові форуми, конференції, симпозіуми, міжнародні програми, через які люди намагаються вирішити загальносвітові проблеми безвідносно до особливих інтересів різних національних спільнот і держав. Формування уявлення про глобальні проблеми, спроби їх вирішення - це досягнення вчених, що створили міжнародну групу Римський клуб.
Деякі тенденції космополітизму в сучасному світі отримали назву глобалізація (від лат. Global - куля). Це світоглядна позиція, згідно з якою всі істоти Землі - клітини єдиного глобального організму. Всі залежать від однієї екосистеми. Це нова свідомість, яка відображає всесвітню глобальну єдність. У руслі глобалізації діють захисники оточуючого середовища, вона виявляється в неопантеїстичній теології New AgE, в об'єднаннях бізнесменів, у виступах багатьох популярних артистів, зокрема рок-зірок та ін.
З космополітизмом пов'язане явище сучасного культурного синкретизму, характерного для останніх десятиліть XX ст. У ньому принцип рівноправності культур отримав особливий характер. Соціальні зміни, технічний прогрес і нова ідеологія, сформована на базі сучасних гуманітарних наук, підірвали принцип пріоритету національної культури. Оскільки кожна з культур має своє мислення і свій спосіб життя, то безглуздо ставити питання про переваги тієї чи іншої культури. Пропонуються ідеалізовані культурні стереотипи. Розглядати західну культуру як вищу, а західне мислення як єдино правильне вважається неприйнятним. Утвердився культурний плюралізм і релятивізм.
Отже, культура сучасного світу виглядає більш багатогранною і різноманітною, ніж раніше, коли лише окремі народи вважалися носіями культури. Повага до найменш численних, екзотичних, віддалених від пас культур '' відчутною тенденцією нашого часу. Толерантність, терпимість принцип міжнародних і міжкультурних відносин сучасного світу, який, принаймні, широко декларується.
Правильне розуміння культурного синкретизму закладає засади єдності, поваги і взаєморозуміння.
