Трипільська культура

Як ми вже з'ясували, творячи культуру, людина змінює природу і закладає в явища та предмети природи ті нові межі та окреслення, які відсутні в природі самій по собі і які людина виробляє своєю інтелектуальною діяльністю. Такі межі та окреслення не притаманні природі, а тому коли культурні явища (артефакти) чомусь випадають із культурного середовища і знову опиняють­ся втягнутими в стихійні природні процеси, вони починають руй­нуватись, втрачати ті якості та форми, що їх надала їм людина.

Тим самим, з одного боку, засвідчується відносність людської   

(і культурної) влади над природою. Природа ніби скидає зі себе ті тенета, що їх накинула на неї людина своєю культуротворчою діяльністю, та засвідчує свою самовладність. Щоправда, стовідсотково вона вже не може позбутись людського впливу, і навіть тоді, коли культурні предмети "розмиваються" стихією природи, на них та на ній лишаються своєрідні "шрами" - згадки про те, що людина наклала на них свій інтелектуально зумов­лений відбиток. З іншого боку, в цьому явищі проблискує ще й той факт, що культура не має під собою настільки ж надійної та міцної засади, яку має під собою природа.

Природні процеси становлять якусь грандіозну та безмежну в усіх розуміннях слова єдність всіх своїх дій та проявів. Коли в природі трапляються катастрофи, то вони не тільки не позбавляють природу її вихідної якості, але й не порушують та­кої єдності. Культура же, як засвідчує досвід історії, має власти­вість народжуватись та вмирати, міняти свою якість, позбавля­тись внутрішньої єдності. У чому причина такої відмінності куль­турного (культивованого) від природного? Звичайно ж, у першу чергу в тому, що в процесі культуротворення людина фіксує в природному матеріалі інтелектуально вироблені форми і межі. Останні утворюються не на основі закріплення якоїсь окремої, часткової ситуації, а на основі виявлення та подальшої матеріа­лізації суттєвих, загальнозначущих рис, характеристик та влас­тивостей як людини, так і природи. Наприклад, обробляючи міне­рали, коштовні каміння, людина водночас матеріально, тілесно фіксує як загальні властивості матеріалу (наприклад, виблиск діаманту), так і свої винахідливість та здатність опанувати

прихованими властивостями природних речей. Звідси стає зрозумілим, що такого роду форми та межі не можуть ні утворитися, ні існува­ти більше ніде, окрім людської свідомості. 1 сприйняти їх у предметах культури, зачарува­тися ними, оцінити, поринути в світ духовних винаходів та фантазій може, знову-таки, лише єство, обдароване свідомістю. Тварини, напри­клад, абсолютно байдужі до чудових витворів чи то Ван Гога, чи то Родена.

Ці речі, здавалося б, є зовсім звичайними та зрозумілими, про­те вони приховують той важливий факт, що під світом культур­них речей (артефактів) немає прямої та адекватної їм матеріаль­но-фізичної основи. В цьому сенсі вони ніби перебувають "на під­вісі" (як висловлюються деякі сучасні філософи): між ними та природно-космічним процесом існує сутнісний розрив. В осеред­ді даного розриву перебуває людська духовна активність, люд­ська свідомість, яка у відношенні до всього матеріально-фізич­ного, тілесного, масивного постає чимось нереальним, порожне­чею, нічим. Звідси й випливає відоме формулювання філософії XX ст. стосовно того, що засадою культури є ніщо.

Звідси стає зрозумілим органічний зв'язок культури із люди­ною: то лише на перший погляд здається, що культура знахо­диться ззовні людини; насправді, вона живе лише через злиття артефактів із глибинними людськими прагненнями та реальними діями.

♦ Отже, людська культуротворча діяльність привносить у світ те, що у відношенні до природної єдності та суцільності постає як ніщо: людина заперечує цю природну єдність, протиставляючи їй єдність свого духовного пошуку та прагнень. Культурне заперечує природне, але внаслідок того стає чимось нестійким, крихким, майже примарним: варто людині відняти від культури свою живу енергетичну підтримку, як культура впаде.

Тобто змінити природу так, щоби в кінцевих результатах такої зміни з'явились зовсім нові засади існування та функціонування, може лише людина, наділена здатністю сприймати та оцінювати не окремі ситуації дійсності, а буття як єдину основу всього, з чим можна стикатись у будь-яких ситуаціях дійсності.

♦ Отже, за своїми вихідними засадами та у порівнянні із природно-космічним процесом культура постає явищем проблематичним, неузасадненим у самому цьому процесі. Розрив, що утворюється між світом природи та світом артефактів, сягає й самої внутрішньої природи культури, тобто світу артефактів.

      У природних процесах завжди можна прослід­кувати послідовність певної лінії зв'язку між од­ними та іншими явищами, оскільки природні яви­ща відбуваються у прямому, матеріально забез­печеному зв'язку причин та наслідків. І хоча інко­ли така лінія зв'язку може нам не відкритись, вона існує, і можливість її виявлення є принципово реа­льною.

Чи існує прямий матеріальний зв'язок між якимось офісним стільцем та кріслом якогось давньоєгипетського фараону? Такого зв'язку не існує; потреба у виготовленні стільців та майстерність такого виготовлення ховається винятково в спрямуваннях людського духу. Якби така потреба або така майстерність раптом зникли, саме крісло фараона не породило б офісного стільця. Значить, між одним артефактом та іншим не пролягає матеріально-фізичного зв'язку, а вони існують в особливому просторі - просторі людських потреб, прагнень, життєвих спрямувань. Звідси випливають такі прості, проте далеко не зав­жди належною мірою усвідомлені речі, як, наприклад, необхідність створювати та розвивати музичні школи, художні студії, хореографічні та театральні гуртки для дітей та молоді. Роблячи такі речі, ми можемо сподіватись на те, що забезпечуємо існування та живе підтримування простору, в якому тільки й можуть жити явища культури. Гідні подиву, наприклад, такі явища, коли поет (чи нібито поет?), займаючи посаду в державній обласній адміністрації, видає накази щодо ліквідації музичних шкіл та інших закладів, покликаних розвивати дитячу творчість. Якщо існує матеріальний розрив між окремими артефактами, то так само існує певний розрив і між творцями культури. Люди, що творять культуру, її шедеври, так само не зв'язані фізично чи генетично. Не відбувається і не може відбутись автоматичного наслідування творчих натхнень, вмінь, діянь. Тут також потрібні  зусилля,  терпіння,  наполегливість. Але й за наявності останніх ті, хто наслідує своїх учителів, не можуть автоматично повторювати те, що робили їх попередники. Творець йде вперед, а через це питання про збереження та належне ставлення до попередніх явищ та досягнень культури стає також гострим та проблематичним. Творець повинен творити, але культура повинна жити, а не вмирати із кожним новим актом творення. Тут виникає надзвичайно складна, болюча та суперечлива тема співвідношен­ня в культурі традицій та новацій.

*Отже, за своїми змістовими засадами, за способом здійснення та функціонування, за умовами свого розвит­ку культура постає явищем проблематичним, тобто та­ким, що не має власного самодостатнього статусу існу­вання і потребує постійної підтримки з боку людини, як іс­тоти, що веде духовне життя, має духовні зацікавлення та для свого самоствердження потребує органічного зв'яз­ку із культурою.

Проте не слід думати, що проблематичність культури має тіль­ки негативне значення. Американський письменник Б. Мур в ро­мані "Велика вікторіанська колекція" зображує таку фантастич­ну ситуацію, коли одного разу завзятий та наполегливий шукач старовини раптом знаходить в саду свого заміського будинку давно загублену та зниклу Велику вікторіанську колекцію. Зви­чайно, що він був щасливий без меж: адже це лише він єдиний отримав доступ до такої історичної цінності! Проте поступово він став помічати, що деякі предмети колекції мали дивні дефекти: в них не було споду. Але найбільш вражаючим було те, що всі предмети цієї колекції не псувались і не піддавались псуван­ню. Раптом герой усвідомив, що саме в цьому й приховується їх несправжність: предмети культури, які не вимагають зусиль з боку людини, стають байдужими людині, не пов'язаними із її жит­тєвими зусиллями та прагненнями.

Отже, проблематичність культури, по суті, стверджує особливий статус культури: вона є результатом боротьби людини із мінливістю та плинністю світу, прагненням вічності, довершеності, абсолютів, проте ці прагнення здійснюються у реальній динаміці життя, де народження межує зі смертю, вічне із дочасовим.