Розглянемо ще одне дуже цікаве для доби енеоліту питання, на яке можуть дати відповідь тільки остеологічні матеріали. Це розвиток мисливства у племен трипільської та середньостогівської культур та культури Пивиха. Співвідношення між свійськими та дикими тваринами один з критеріїв для поселень цієї доби, за яким можливо визначити розвиток відтворюючого господарства та співвідношення його з привласнюючим. Для цього також слід звернути увагу на склад мисливської здобичі, завдяки чому можна зробити висновки про природне середовище, яке оточувало те чи інше поселення в зазначений час.
Спробуємо, наскільки можливо, проаналізувати роль мисливства на окремих трипільських поселеннях.
Значення мисливства для раннього Трипілля у Середньому Подністров'ї було досить істотним. Так, на етапі А трипільської культури дикі тварини на поселенні Бернашівка становили 59 % від загальної кількості особин ссавців, на поселенні Лука-Врублевецька 52%2. Таким чином, якщо орієнтуватися тільки на остеологічні матеріали, можна говорити про значну роль привласнюючого господарства для мешканців цих поселень, яке перевищувало частку відтворюючого. У шарах етапу ВИ поселення Коновка дикі ссавці становили 13%3 (тут і далі відсоток дається від всіх особин ссавців), на поселенні етапу ВІ ВII Більнгівці 42 %. Таким чином, можна зробити висновок, що на поселенні Коновка було більш розвинене відтворююче господарство, ніж привласнююче, на решті навпаки. Отже, за остеологічними матеріалами, максимальний розвиток відтворюючого господарства у трипільських племен в районі Середнього Подністров'я припадає саме на етап ВII.
У Середньому Подністров'ї на поселенні в ур. Хрещате (етап ВИ СІ) дикі тварини становили 13 % від загальної кількості особин ссавців4. Отже, тваринництво забезпечувало населення усім необхідним, і в полюванні не було потреби. На поселенні Ломачинці (етап ВИ СІ), яке розташоване в цьому районі, диких тварин було вже 33 %. Очевидно, умови існування цього поселення примусили його мешканців займатися поряд з тваринництвом і мисливством. Хоча перевага відтворюючого господарства тут не викликає сумнівів.
У пізньому Трипіллі в Жванці на поселенні Лиса Гора дикі тварини становили 41%, а в Щовбі 56% від загальної кількості особин ссавців. Це не дуже відрізняється від аналогічних показників з поселень раннього Трипілля, а також поселення середнього Трипілля Більпгівці. Отже, і тут привласнююче господарство відігравало значну роль. Привертає увагу те, що відтворююче господарство у Середньому Подністров'ї на етапах СІ-СІІ втратило позиції, які воно займало на етапі ВII та на рубежі середнього і пізнього Трипілля (поселення Коновка і Хрещате, Ломачинці).
У Побужжі для поселень етапу А маємо значно нижчу кількість диких тварин. Так, на поселенні Сабати-нівка II6 дикі тварини становили 19 % від загальної кількості особин ссавців, на поселенні Гребенюків Яр 22%1. Отже, виходячи з цих даних, у ранньому Трипіллі в Побужжі відтворююче господарство було розвинене набагато краще, ніж у Середньому Подністров'ї.
