У 2001 році побачив світ том «Історії культури», де в 4-му розділі значне місце приділено Трипіллю, питанням господарства та побуту, суспільного життя, архітектурі, ідеології. Розділи ілюстровано кольоровими знімками посуду, пластики та реконструкціями будівель і поселень (в тому числі комп'ютерними), які гідно представляють трипільську культуру.
Вихід цих праць слід вважати важливим ще й тому, що в 90-ті роки в Україні було перевидано цілу низку праць з її історії, які друкувались за кордоном. Стосовно давньої історії України і трипільської культури зокрема вони містили суттєво застарілі наукові погляди та концепції, які жодним чином не відповідають сучасному рівню історичної науки. Ці твори, написані в умовах жорсткої ідеологічної боротьби періоду холодної війни, часто гіперкритично спрямовані проти досліджень, які проводилися в колишньому СРСР, так само як радянські вчені давали «гідну відсіч буржуазній науці». В умовах кризи довіри до «офіційної науки» різні версії історії України стали безпідставно протиставляти у повному обсязі, вважаючи погляд з-за кордону в усіх випадках більш об'єктивним і тому – достовірнішим. У галузі археології Трипілля такий підхід не має жодного сенсу.
Триває наукова робота над осмисленням здобутих даних. У матеріалах багатьох конференцій, які відбулися в останні роки у Києві, Харкові, Дніпропетровську, Переяславі тощо, можна знайти тези доповідей з трипільської проблематики. У Львові, Вінниці вийшли збірники наукових праць, де вміщені матеріали з розкопок, проблемні статті М. А. Пелещишина, Т. Г. Мовші, В. М. Коноплі, В. О. Круца, С. О. Гусєва, С. М. Рижова та багатьох інших дослідників трипільської культури.
З 1991 року діє проект спільних польсько-українських наукових досліджень праісторії пограниччя між Східною та Західною Європою. Цей міжнародний дослідний проект отримав назву видання, яке було
засноване на початку 90-х років групою археологів з Познані та Києва – «Baltic-Pontic Studies», тобто «Балтійсько-Понтійські дослідження». В українсько-польському виданні (виходить англійською мовою з 1993 року) є численні матеріали, наукові статті, присвячені трипільцям, їх контактам із сусідніми археологічними культурами Європи. Мета його – дослідження історії земель між Балтикою на півночі та Чорним морем – давнім Понтом Евксинським – на півдні в ті далекі часи, коли ще не існувало ні Польщі, ні України, ні інших європейських країн, а наші далекі предки розмовляли нині забутими мовами праісторичної Європи. Дослідникам було цікаво звернутися до тих часів, коли реально існувала ситуація, про яку лише мріють і яку проголошують своєю метою сучасні політики. Адже ще якихось сім–п'ять тисяч років тому вже існувала Європа без кордонів, без поділу на «Схід» і «Захід», Європа, певним чином об'єднана спільними економічними інтересами та культурними цінностями.
Давня історія, власне – праісторія, тобто історія дописемна, має наразі не менше, а може, навіть більше тих «білих плям», ніж історія новочасна. Кордони, які розділили Європу в останні сторіччя, так само розділили її археологію та давню історію. Праісторія, фактично єдина для величезних, як на наші часи, територій, була розділена на десятки локальних «давніх історій». Цей процес не торкнувся хіба що історії Римської імперії, яка два тисячоліття тому чи не вперше з доісторичних часів зібрала в єдиних межах принаймні частину європейських країв. Зрозуміло, що історики, археологи, які досліджують цей період, працюють «єдиним фронтом», чого не можна сказати про попередні епохи. Отож навіть заєвропейськими мірками «Балтійсько-Понтійські дослідження» мали стати певним проривом на дослідницькому фронті праісторії. До редакційної колегії увійшли археологи з Польщі, України, Білорусі. Незмінним редактором серії є професор, доктор Олександер Косько.
Був ще один вимір цих досліджень. У радянський час археологічна наука в Україні в цілому і трипіллєзнавство зокрема існували у замкненому, певною мірою штучно створеному просторі, і це не могло не позначитися на уявленнях про давню історію. Усі давні археологічні культури були безумовно визначені як автохтонні, тому «виростали» виключно на «місцевій основі», «розвивалися», переростаючи одна в іншу, від епохи до епохи. Цей штучний ізоляціонізм підтримували майже повна відсутність контактів з колегами за кордоном, навіть з «братських» країн, неможливість безпосередньо ознайомитися з археологічними колекціями.
Робота над «Балтійсько-Понтійськими дослідженнями» була побудована таким чином. Насамперед спільно визначалися кілька актуальних тем, які потребували детального вивчення і були забезпечені цікавими археологічними матеріалами. Відтак ці матеріали опрацьовувалися й готувалися до видання. Вони були ґрунтом для проведення широкого спектру природничих досліджень – адже необхідно було отримати всю або принаймні більшість інформації, прихованої у цих джерелах. Правилом стало отримання серій ізотопних дат, які дозволяли точно визначити позиції старожитностей у часі. Кожна категорія матеріалів – кераміка, знаряддя праці, зброя – детально опрацьовувалися фахівцями саме з цих галузей. Підсумкові статті готували спільними зусиллями, поєднуючи досвід та знання учених з різних країн.
