Пізнє Трипілля поняття, яке характеризує особливості фінальних етапів розвитку трипільської культури. Було введене у науковий обіг Т.С.Пассек 1935 р. з наступними уточненнями в міру розробки періодизації культури в цілому. Початково Пізнє Трипілля розглядалося, як система, що включала два зональні утворення: зону С пам'ятки лісостепової смуги між Карпатами і Дніпром та зону у, до якої входили пам'ятки Середнього Подністров'я і Причорномор'я. У хронологічному відношенні період було розділено на два етапи: І ранній та ІІ пізній.
З нагромадженням нових археологічних матеріалів повністю підтвердився поділ Пізнього Трипілля на дві зони, кожна з яких була в свою чергу розділена на більш дрібні регіональні та вузьколокальні утворення, представлені пам'ятками різних типів.
Думки ж з приводу хронологічного змісту поняття розійшлися. Одні дослідники, услід за Т. С. Пас-сек, вбачають в Пізньому Трипіллі пам'ятки обох етапів СІу та СII-уII, інші лише пам'ятки етапу СII. Ця різниця у поглядах виникла внаслідок складності структури, а разом з тим – через недостатню розробленість типології пам'яток періоду СІ-уI, яка потребує додаткових досліджень.
Підставою для обмеження Пізнього Трипілля лише етапами СII-уII став своєрідний комплекс форм посуду, характерний для всіх пам'яток цього горизонту, але відсутній у пам'ятках попереднього етапу СІ-уI.
З урахуванням нових розробок Пізнє Трипілля уявляється як винятково динамічне складне утворення, яке було максимально поширене територіально від верхів'їв Прип'яті до Чорного моря та від Східних Карпат до Лівобережжя Дніпра. Водночас це поширення відбиває процес поступового розпаду та зникнення трипільської культури.
Пізнє Трипілля включає дві відносно самостійні групи пам'яток, різні за походженням. Одна з них, основна, об'єднує різнотипові, але генетично пов'язані пам'ятки, які, по суті, й розкривають структурну цілісність та своєрідність цього періоду трипільської культури. Другу групу становлять розрізені, периферійні типи, зумовлені попереднім розвитком культури, але хронологічно вони частково продовжують розвиватися упродовж власне пізнього періоду.
Перша, основна група своїм походженням пов'язана з пруто-дністровськими традиціями кінця етапу СІ-уI, відомого за пам'ятками типу Старі Бадражі та Варварівка XV. У своєму розвитку пам'ятки цих типів утворили дві самостійні, паралельні лінії, які еволюціонували на різних територіях.
Одна з цих ліній характеризує Пізнє Трипілля лісостепової смуги (або зони С, за Т. С Пассек). Її початкова ланка пам'ятки бринзенсь-кого (або жванецького) типу, які реперезентують ранній етап Трипілля СІІ (за Т. С Пассек) у середній та верхній течії річок Прут та Дністер. На верхньому Дністрі на цей же етап частково припадає, імовірно, й розвиток пам'яток типу Кошилівців, початок розвитку яких належить до фіналу етапу СІ. Розвиток пам'яток бринзенського типу зумовив появу пам'яток троя-нівського типу на Волині. Останні також існують на ранньому етапі Пізнього Трипілля, але на даній території вбирають в себе також тип Колодяжного, витоки якого пов'язані з етапом СІ. Еволюцією бринзенсь-кого типу була викликана поява пам'яток типу Гординешт (Молдова) Касперівці (Україна) Городіштя (Horodis,te Румунія), які відповідають фіналу розвитку трипільської культури Верхнього Попруття, Верхнього та частково Середнього Подністров'я та верхів'їв Південного Бугу (поселення Чортория, Сандра-ки, Печера). Останні в свою чергу обумовили появу подібних, але типологічно самостійних пам'яток типу Городськ на Східній Волині, типу Лози-Листвин у Західній Волині та, певною мірою, типу Софіївки у Середньому Подніпров'ї.
У хронологічному відношенні пам'яткам типу Лози-Листвин передують пам'ятки типу Хорів, а Софіївці лукашівського типу, які частково презентують попередній (СІ) етап розвитку трипільскої культури на відповідних територіях. З традиціями того ж етапу пов'язане виникнення у верхів'ях Синюхи пам'яток косенівського типу, які, якщо враховувати дати С14, проіснували нібито до фіналу Пізнього Трипілля.
Друга з генетичних ліній характеризує Пізнє Трипілля частково Середнього Подністров'я, а головним чином степової зони від гирла Дунаю до Лівобережжя Дніпра (зона у за Т. С. Пассек). Початкова ланка цієї лінії пам'ятки вихватинського типу, які відповідають ранньому та пізньому етапам Пізнього Трипілля Середнього Подністров'я. Їх розвитком зумовлена поява пам'яток типу Усатового, які характеризують переважно фінальний етап трипільської культури у степовому Подністров'ї та Попрутті (включно із типом Фолтешть-Стойкань у Румунії). Ранній етап Пізнього Трипілля у цьому регіоні, очевидно, частково представлений пам'ятками типу Хад-жидер, які відомі за рідкісними поки що курганними похованнями, але генетично пов'язані з попереднім етапом – уI.
Особливий статус мають курганні комплекси типу Серезліївки1 у пониззі Південного Бугу, а також Животилівки на лівобережжі порожистої частини Дніпра. Вони мають змішаний характер, поєднуючи у собі традиції пам'яток типу Гординешти-Касперівці (кераміка), типу Усатове (пластика), традиції місцевих степових культур (поховальний обряд), а також кавказькі впливи (прикраси, кераміка). Поява цих пам'яток, а також їх змішаний характер, на нашу думку, демонструють процес розкладу та зникнення Пізнього Трипілля та трипільської культури як такої.
Виходячи з великої серії відомих нині каліброваних дат, С14 час раннього етапу Пізнього Трипілля (пам'ятки типу Бринзен, Троянова, Хорова, Усатового І, частково типу Кошилівців, Колодяжного, Лукашів, Томашівки, Косенівки, Хаджидера) може бути визначений приблизно в інтервалі 3500/3400-3100/3000 рр. до н.е., а фінального етапу (пам'ятки типу Гординешти-Касперівці, Городськ, Лози, Софіївка і типу Вихватинці 2, Усатове-Фолтешть, Серезліївка, Животилівка) приблизно в інтервалі 3100/3000-2800/2700 рр. до н.е.
У лісостеповому Карпато-По-дністров'ї пам'ятки Пізнього Трипілля змінюються пам'ятками культури кулястих амфор, носії якої глибоко вклинилися у Прикарпаття, аж до середньої течії Серету. Тиск носіїв цієї культури, імовірно, й викликав міграцію частини населення з гординештсько-касперівськими традиціями на південь – у степове Причорномор'я від пониззя Прута до Подніпров'я, обумовив появу пам'яток типу Серезліївки та Живо-тилівки. Південна ж зона ареалу поширення Пізнього Трипілля, приблизно від північних кордонів Молдови до київського Подніпров'я, повністю була включена в ареал поширення пам'яток ямної культури. Тиск носіїв останньої, очевидно, частково викликав міграцію усатівського населення на південь. Цей процес документується окремими комплексами, які відкрито у Північно-Східній Болгарії (Дуранкулак).
