Спроби визначити та класифікувати суто людські потреби почали здійснювати ще філософи античності. Мислителі XVIII ст. також намагалися аналізувати й осмислити різноманітні людські потреби. В XIX ст. цю тему зачепив Артур Шопенгауер, а в XX ст. - Еріх Фромм. У своїй праці "Мати чи бути" американський філософ спробував типологізувати людські потреби.
Першою він називає потребу в спілкуванні, у міжіндивідуальних зв'язках. Ізольований, штучно викинутий із суспільства індивід губить соціальні навики, втрачає культурні стандарти. Друга потреба, описана Фроммом - це потреба творчості. Тварині вла
Піднятися над повсякденною прозою життя особистість не може без внутрішньої готовності до піднесеного, до романтичного пориву. На думку Фромма, ця потреба продиктована наявністю творчих сил у кожного індивіда, серед яких особливе місце займає уява, емоційність. В акті творіння індивід поєднує себе зі світом, долає рамки пасивності свого існування, входить в царство свободи, в якому він може почувати себе дійсно людиною.
Налагодження міжіндивідуальних зв'язків, реалізація творчих можливостей немислимі без третьої людської потреби - прагнення відчувати глибокі корені. Кожна людина прагне усвідомити себе ланкою в певному, визначеному стабільному ланцюгу людського роду, який виникає ще в праісторії. Американський вчений визначає такі форми, як кореневі, психологічно стійкі зв'язки.
Четвертою потребою людини Фромм називає прагнення до пізнання, до освоєння світу. Один з глибоких потаємних потягів особистості - прагнення розпізнати логіку навколишнього світу, задовільнити своє прагнення до осягнення змісту універсума.
Нарешті, п'ята потреба людини - одна з найглибинніших її потреб - прагнення до уподібнення, пошук об'єкта поклоніння. Індивід, закинутий у світ таємничих речей і явищ, просто не в стані самостійно осягнути призначення і зміст навколишнього буття. Йому (індивіду) необхідна система орієнтації, яка дала б йому можливість ототожнити себе з певним визнаним зразком. Таку орієнтацію дає йому саме культура. Ось чому проблема культурної ідентичності відіграє помітну роль у культурології.
У контексті тих процесів, які відбуваються в сучасній Україні, проблема ідентичності набуває особливого актуального значення. Становлення української державності передбачає акцептування уваги на цьому феномені. Мова йде не тільки про ідентичність особистості, але й про ідентичність етносу в цілому, його матеріальної і духовної культури. Хто ми? Де наші корені? Які
витоки нашого буття? Ці та інші питання неодмінно виникають в
процесі формування державних інститутів незалежної України.
Дж. Неру якось сказав, що "Ганді дав Індії ідентичність". Ці слова стосуються лідерів національно-визвольного руху будь-якої країни. Адже народи, які визволилися від колоніального гніту, набувають разом зі статусом державного суверенітету не менш важливий здобуток - право бути самим собою, мати своє "Я". Розшифровуючи зміст цього "Я", відмітимо, що воно передбачає сформування національної самосвідомості, національної культури, розвиток сфери духовності, спрямованої на зміцнення ідентичності народу. Окрім того, важливим аспектом змісту ідентичності етоносу, національної ідентичності є завоювання незалежності, яка є передумовою незалежності національної. У науковій літературі цьому аспекту ідентичності приділяється недостатня увага. Як правило, акценти зміщуються в сторону психологічних, а нерідко і політичних факторів.
До недавнього часу у вітчизняній науці поняття ідентичності практично не використовувалось - воно не було предметом ані теоритичних, ані емпіричних досліджень. Цього поняття не зустріти в психологічних чи культурологічних словниках, не знайти в монографіях, підручниках чи журнальних публікаціях. Лише в останні роки воно починає появлятися на сторінках психологічної періодики, продовжуючи однак залишатись для більшості читачів чужорідним, малозрозумілим.
Ідентичність - психологічне уявлення людини про своє "Я", яке характеризується суб'єктивним почуттям своєї індивідуальної самототожності і цілісності, ототожнення людиною самої себе (частково усвідомлене, частково неусвідомлене) з тими чи іншими типологічними категоріями.
У науці розрізняють:
- соціальну ідентичність (ототожнення себе з соціальною позицією або статусом);
У групову ідентичність (ототожнення себе і іншою спільністю);
- етнічну ідентичність (ототожнення себе і певною етнічною групою);
- культурну ідентичність (ототожнення себе з культурною традицією ).
Механізм ідентичності є необхідною умовою спадкоємності соціальної структури і культурної традиції. Але багато сучасних авторів віддають перевагу терміну "ідентифікація", критикуючи статистичність терміну "ідентичність ". Ідентифікація охоплює динамічні, процесуальні аспекти формування ідентичності. Поняття ідентифікації було запроваджено 3. Фрейдом. Питання ідентифікації постало на основі патопсихологічного спостереження, а потім було поширено на "нормальне" духовне життя. 3. Фрейд розглядав ідентифікацію як спробу дитини (або слабкої людини) перейняти силу батька, матері (або лідера) і таким чином зменшити почуття страху перед навколишнім світом. Поняття ідентифікації активно використовувалось неофрейдистами.
Ф У психоаналітичній традиції ідентифікація трактується як центральний механізм, який забезпечує здатність "Я" до саморозвитку.
На сьогоднішній день найбільш популярними є три варіанти визначення ідентифікації, які виникли дещо раніше і продовжують розроблятись на сучасному етапі.
Ідентифікація трактується як один з механізмів міжособистісного сприймання (поряд з рефлексією і стереотипізацією ). У цьому трактуванні під ідентифікацією розуміють спосіб розуміння іншої людини через усвідомлене (чи несвідоме) уподібнення "її характеристикам самого суб'єкта", це механізм постановки суб'єктом себе на місце іншого, що виявляється у вигляді занурення, перенесення індивідом себе в поле, простір, обставини іншої людини, і приводить до засвоєння його особистісних смислів. Цей тип ідентифікації дозволяє моделювати смислове поле партнера, у спілкуванні забезпечує процес взаєморозуміння і викликає відповідну поведінку.
Ідентифікація (часто в цьому випадку використовують термін "самоідентифікація ") розуміється як центральний елемент самосвідомості, пов'язаний з відповіддю на запитання "Хто я?", і фіксацією свого становища ч системі суспільних відносин цьому випадку підкреслюється суб'єктивне відчуття власної належності до різних соціальних спільностей на основі стійкого емоційного зв'язку, а також включення у свій внутрішній світ і сприйняття як власних групових норм і цінностей.
Ідентифікація в стратометричній концепції А. В. Петровського трактується як показник рівня розвитку групи (в цьому випадку використовуються поняття "колективістської ідентифікації" поряд з такими показниками, як згуртованість; об'єктивність у покладанні та прийнятті відповідальності за успіхи і невдачі у спільній діяльності"). У цьому випадку під ідентифікацією розуміють "сформовану в ході спільної діяльності форму гуманних стосунків, при якій переживання одного з групи дані іншим як мотиви поведінки, організовуючи їх власну діяльність, спрямовану одночасно на здійснення групової мети і на усунення фруструючих впливів. Функціонування даного феномену виражене у ставленні до інших членів групи як до самого себе, у сприйнятті їхніх проблем і досягнень як своїх, що індивід у стосунку до себе і у ставленні до інших буде застосовувати різні моральні норми і на основі цього будувати свою власну поведінку.
В останні роки, як вже сказано, про ідентичність та ідентифікацію говорять все частіше, і не тільки на Заході. Про них згадують в журнальних публікаціях, їм присвячують свою роботу секції конференції, вони стають предметом ретельного аналізу в монографіях і збірниках.
Культурна самоідентифікація є одним з найважливіших етапів і процесів культурного устрою кожного суспільства. Люди - не просто механічні носії тих чи інших потреб та інтересів, але і психологічні індивідуальності, а це вимагає їхнього групового співіснування. Можна припустити, що в деякій мірі потреба в соціальній самоідентифікації зі зграєю успадкована людиною від первісного суспільства. Людина не завжди усвідомлює параметри своєї культурної ідентичності, але весь набір засвоєних нею за життя елементів свідомості, поведінки, смаків, звичок, оцінок, мови та інших засобів комунікації мимоволі роблять її незалежною від деякої конкретної культури (не тільки етнічної, але й соціальної, професійної і г. п.).
Важливою є проблеми співвідношення поняття ідентичності з поняттям ідентифікації. Ще Е. Еріксон, прагнучи співвіднести обидва терміни, писав про те, що розвиток ідентичності полягає в синтезі ідентифікації, спостереженої в процесі соціалізації. Дещо пізніше починаються ідентифікації не з окремими людьми, а з малими і великими соціальними спільностями, котрі також інтегруються в систему ідентичності.
Щодо передумов процесу ідентифікації, то слід відмітити, що у різних концепціях ця проблема пояснюється по-різному. Так, в психоаналітичній традиції ідентифікація розглядається як певний прихований спосіб взаємодії з кимось, хто є емоційно значущим. При цьому дослідники розглядають подібну емоційну прив'язаність як нормальний варіант, однак, в будь-якому випадку, згідно з психоаналітиками, його основою є енергія лібідо.
Більшість теорій не психоаналітичного напрямку до розгляду ідентифікації підходять з інструменталістських позицій. У цьому випадку вважається, що дитина ідентифікує себе із дорослим, ще І" забезпечити собі деякі необхідні ресурси, наприклад, безпеку. Інструментальна мотивація застосовується також для того, щоб пояснити вибір дитиною конкретного об'єкту ідентифікації, необхідність ідентифікації з групою і т. п. У рамках даного підходу, ідентифікуючись з групою, а не з індивідом, людина отримує можливість досягнути деяку інструментальну мету, яка не може бути досягнута індивідуальною ідентифікацією.
Теорія самокатегоризації постулює, що ідентифікація – це когнітивний (пізнавальний) процес, що виникає неминуче внаслідок самокатегоризації у певній ситуації. Акцент на ситуаційну динаміку відрізняє цю теорію від теорії соціальної ідентичності, яка розглядає соціальну категоризацію не як кінцеву причину, а я-опосередковану ланку ідентифікаційного процесу.
Ще один важливий елемент в механізмі ідентифікації - самооцінка особи. Дуже часто ідентифікація трактується як засіб збереження або підвищення позитивної самооцінки. Належність до певної групи може задовільнити базові потреби індивіда, залежні від потреби бачити свою групу кращою в порівнянні з іншими. Зв'язок між самооцінкою і соціальною ідентифікацією постійно досліджується, однак досі чітко не визначено, чи існує між ними каузальна причина, а якщо й існує, то який елемент виступає в ролі причини, а який - наслідку.
Так само, як мотиваційний фактор самоідентифікації, розглядають також статус групи. Згідно з дослідженнями західних психологів, виявлено, що індивіди, які належать до високостатусних груп, ототожнюють себе з цими групами більше, порівняно з членами низькостатусних груп.
Механізм ідентифікації як психологічне явище не отримав однозначного визначення. У різних напрямках, залежно від їх теоретичної орієнтації, різні психічні процеси вважаються ключовим механізмом ідентифікації. У теоріях когнітивної спрямованості одним з найбільш загальновизнаних механізмів вважається когнітивний процес самокатегоризації. Ця точка зору знайшла своє відображення в теорії соціальної ідентичності Генрі Тайфеля і в найбільш завершеному вигляді - в теорії самокатегоризації Джона Тернера. Підкреслюється також роль когнітивних процесів у формуванні значущої соціальної ідентичності.
У теоріях психоаналітичної спрямованості в якості центральних механізмів ідентифікації виступає афективно-емоційна спрямованість. Вже відзначено, що роль мотиваційної та емоційно-ціннісної сфери була акцентована при створенні поняття "ідентифікація" в класичному фрейдизмі (де ідентифікація це найбільш ранній прояв емоційного зв'язку з іншою людиною), але втратила свої позиції в сучасних дослідженнях.
Теорії інтеракціопістського напрямку в якості основного механізму ідентифікації розглядають взаємозалежність людей. У класичному варіанті ідентифікація неможлива беї наявності реальної взаємодії між індивідом і групою, в більш пізніх варіантах мова може йти про те, що реальна взаємодія полегшує та посилює ідентифікаційний процес.
Ці три механізми, акцентуючи когнітивну, афективну чи комунікативно-дійову сторону процесу ідентифікації, становлять на сьогодні той базис, на якому стоїть сучасне уявлення про механізми ідентифікації. Однак, на емпіричному рівні дуже рідко нині зустрічаються праці, в яких враховувалась би дія всіх трьох механізмів ідентифікації - лише віднедавна з'являються роботи, автори яких пробують вичленувати дію кожного з них в процесі ідентифікації і особливості їхньої взаємодії. Так, на думку дослідників, значення соціальної ідентифікації полягає не тільки в тому, що вона є однією з найважливіших характеристик особистості, а і в тому, що вона (ідентифікація) впливає на суцільну поведінку особи. До загальновизначених і емпірично досліджених ефектів ідентифікації відносять:
міжгрупове упередження. Його суть - в різному ставленні, різних оцінках і відмінних діях стосовно "ін-групи" (в цьому випадку часто користуються поняттям "ін-груповий фаворизм ") та "аут-групи" (применшуванні її чеснот на всіх рівнях). Увага саме до цього наслідку ідентифікації зумовлена соціальними і політичними реаліями міжгрупових конфліктів, в основі яких лежить етнічна або національна ідентифікація. У разі, коли будь-яка зовнішня подія загрожує деяким соціальним ідентичностям, паттерн упередження інтенсифікується. Однак, дана інтенсифікація буде залежати від ступеня ідентифікації: чим сильніше ототожнення себе з групою, тим виразніша буде інтенсифікація паттерна, при слабій ідентифікації дана тенденція не спостерігається;
феномен ін. - групової гомогенності. Люди, котрі ідентифікують себе з визначеною групою, мають тенденцію сприймати себе і членів даної групи як дуже подібних однин до одного, згідно з теорією самокатегорії, в основі цього явища лежить процес самостереотипізації. Досліджено, що сприйняття внутрішньогрупової подібності інтенсифікується в умовах, коли з'являється. відповідна група для порівняння;
- використання мови та інших культурних маркерів. Люди переважно повідомляють про свою соціальну ідентичність через використання деяких спільних для групи символів чи маркерів. Це може бути певний ^особливий стиль одягу, зачіска, особливі прикраси, спосіб харчування і т.п. Для багатьох етнічних груп в якості найбільш значимого символу колективного членства виступає мова. Не випадково саме тому етнічні спільності завжди в першу чергу стурбовані збереженням рідної мови, повноцінним навчанням мови підростаючого покоління, її подальшим розвитком. У той же час не прийнято абсолютизувати мову як єдиний засіб збереження етнічної ідентичності. Існує чимало прикладів, коли головним ідентифікаційним критерієм виступає не мова, а релігія, історія території і т. п.
Якщо повернутись до теми мови, то необхідно відмітити двосторонній зв'язок між мовою та ідентифікацією - з одного боку, використання мови як культурного символу і маркера є наслідком ідентифікації, з другого боку, існування мови є необхідною умовою
Етапи ідентифікації. Коли ми говоримо про ідентичність, то маємо на увазі ідентичність особистості, істоти соціальної, що проживає в певному соціумі. Саме тому під ідентичністю, тотожністю самому собі, ми маємо на увазі соціального суб'єкта, а не біологічного, тобто, розглядаємо її не з точки зору медичних факторів, як це часто робить фрейдизм. Вже згаданий Е. Еріксон виділяє вісім стадій розвитку ідентичності.
На першій стадії, яку він називає орально-сенсорною (або інкорпоративною, вбираючою), дитина вирішує фундаментальне питання всього свого майбутнього життя довіряє вона навколишньому світу чи ні.
Другі стадія (IX міс. 4 роки) прогресуюча автономність дитини (перш за все здатність пересуватись, розцінок мовлення, маніпуляторних здібностей та ш.) дозволяє дитині перейти до рішення другого життєвого завдання - набуття самостійності -(альтернативний, негативний варіант, пов'язаний з невпевненістю у собі, сором'язливістю, безперервними сумнівами).
Третя стадія (4-6 років) - локомоторно-генітальна, або едипова. Тут вирішується альтернативна між ініціативою та почуттям вини. У цьому віці розширюється простір життєдіяльності дитини, вона починає сама визначати собі цілі, придумувати заняття, виявляти винахідливість у мовленні, фантазувати. У просторі дитини появляється все більше людей. Вже не тільки батько й мати, а й інші дорослі стають предметом ідентифікації дитиною себе з дорослими як основою становлення нового ступеня ідентичності.
Четверта стадія (6-11 років) пов'язана з набуттям дитиною різних умінь, в тому числі й уміння вчитися. Дитина активно оволодіває символами культури. Цей вік - оптимальний час для навчання, готовності до труднощів дисципліни, засвоєння знань, прагнення робити все добре, панування духу змагань. Тут формується почуття вмілості, компетентності, а при негативному протікав віку - неповноцінності. Оволодіваючи основами знань, діти починають ідентифікувати себе з представниками окремих професії Для них важливою є суспільна значущість їхньої діяльності.
П'ята стадія (11-20 років) - базова для набуття ідентичності. У цей час підліток коливається між позитивним полюсом ідентифікації "я" і негативним полюсом плутанини ролей. Перед підлітком стоїть завдання об'єднання всього, що він імені про себе самого як сина (дочку), школяра, спортсмена, другі і т. п. Все це він повинен об'єднати в єдине ціле, осмислити, зв`язати ти з минулим і спроектувати на майбутнє. При вдалому про тіканні кризи підліткового віку у юнаків і дівчат формується почуття ідентичності, при несприятливих заплутана ідентичність, поєднання з тяжкими сумнівами відносно себе, свого місця в групі, в суспільстві, з неясністю життєвої перспективи.
Шоста стадія (21 25 років), за Еріксоном, знаменує перехід до вирішення вже власне дорослих завдань на базі сформованої психосоціальної ідентичності. Молоді люди вступають в дружні стосунки, и шлюб, з'являються діти. Вирішується глобальне питання про принциповість, вибір між цим широким полем встановлення дружніх сімейних зв'язків з перспективою виховання нового покоління та ізоляціонізмом, властивим людям зі сплутаною ідентичністю та іншими, ще більш ранніми помилками в лінії розвитку.
Сьома стадія (25-60 років), яка займає левову частку людського життя, пов'язана з суперечністю між здатністю людини до розвитку, яку вона (людина) отримує на попередніх стадіях, і особистим застоєм, повільним регресом особистості в процесі буденного життя. Нагородою за оволодіння здатністю до саморозвитку є формування людської індивідуальності, неповторності. Піднімаючись над рівнем ідентичності, індивід отримує рідкісну здатність бути самим собою.
Восьма стадія (старше 60 років) завершує життєвий шлях, і тут, пожинаючи плоди пройденого життя, людина або отримує спокій та врівноваженість, або виявляється приреченою на безвихідність, відчай як результат заплутаного життя.
* Отже, проблема культурної ідентичності особистості міститься, перш за есе, в усвідомленому сприйнятті тих культурних норм і зразків поведінки і свідомості, системи цінностей і мови, усвідомленого свого "Я " з позицій цих культурних характеристик, які прийняті в даному суспільстві; виявленні лояльності до них, самоототожнснни себе саме з цими культурними зразками як маркіруючими не тільки суспільство, а й саму дану особистість, і поняттям ідентичності нерозривно пов` язане поняття ідентифікації, яке охоплює процесуальні аспекти формування ідентичності. Ідентифікація досліджується, передусім, у руслі психологічних концепцій і теорій, кожна з яких по-своєму визначає домінуючі передумови та ключові механізми даного явища.
