♦ Романтизм (фр. romantisme) - напрямок в європейському мистецтві кінця XVIII - першої половини XIX ст., який висував на перший план героїв та їх пристрасті, контрастність ситуацій. Романтизм, як і екзистенціалізм, проклав шлях сучасному постмодернізму. Модернізм, в якому знайшла своє відображення в Новий час аполлонічна тенденція в культурі, розглядав природу як гігантську машину чи механізм, який діє за раціонально сформульованими фізичними законами. Романтики вбачали в природі живий організм. Для романтизму є притаманною біологічна парадигма розуміння світу. Бог тотожний природі і людині (нео-пантеїзм). Якщо Просвітництво звеличувало розум як найвищу людську здатність, романтизм головну увагу приділяв емоціям, людським почуттям в якості визначальних властивостей людини. Критерієм моральності стає самовираження, а не прагматизм.
Діонісійність романтиків знаходила свій вияв і в тому, що, з їх точки зору, природу не треба описувати і пояснювати в термінах природничих наук, але в термінах "життєвої сили", яка оживляє Всесвіт і людину. Входячи у взаємодію зі своїми внутрішніми переживаннями, пропускаючи крізь почуття життя в усій його повноті, відкриваючись принадам фізичного світу, людина може "злитися з природою" і досягнути єдності з життєвою силою, що одухотворяє Всесвіт.
Романтики критично ставилися до цивілізації як штучної абстракції людського інтелекту. Діти народжуються чистими, вільними і з'єднаними з природою. Згодом суспільство псує їх правилами цивілізації. Первісні племена складаються з "благородних дикунів", які живуть на лоні природи, а отже, не зіпсовані сучасними технологіями і матеріалізмом. Романтики вклонялися минулому, насамперед, грецькій культурі.
Вони задовольнялися тим що наївно приписували грекам все, чого не вистачало їм самим.
К. І. Юнг
Романтизм культивував суб'єктивізм, особистий досвід, ірраціоналізм і сильні почуття. Він заохочував самоаналіз і уважний погляд у власну душу. Романтики запозичили у Канта думку про те, що світ, який ми бачимо, зобов'язаний своїми формами і структурою організаторській функції людського розуму, якому властиво впорядковувати хаотичні дані почуттів. Для деяких романтиків це означало, що особа, по суті справи, є творцем Всесвіту. Особа, окрім того, стала не лише творцем, але й законодавцем. Немає потреби дотримуватись зовнішніх правил і норм, які суспільство нав'язує особистості. Не треба також керуватись практичним міркуванням. Романтизм розмістив моральне життя всередині особистості, підпорядкував мораль потребам самовираження. Оскільки сенс життя полягає у зростанні, подібно до квітів і рослин, то все, що сприяє цьому зростанню, є благом і збагачує особистість. Те, що не сприяє чи навіть шкодить цьому процесу - зло.
Діонісійна інтенція в творчості романтиків органічно поєднувалася з християнськими чеснотами. Вони зосередили увагу на тому, що нові Христові завіти, завіти Духа, накреслені, за словами самого Спасителя, не на камінні, а в серцях людських -цілком позитивні, вони стверджують любов, а отже - життя. Не заборона, але заклик до любові, до братських стосунків між людьми - їх специфічна риса. Любов - жива, дієва - дарує людині свободу в дусі, надаючи духу вічного життя. Віра - внутрішній стан людського духа, що досягається не шляхом інституційних маніпуляцій, процедурних дій, а також дотримання і виконання певних норм, приписів, інструкцій, ритуалів, обрядів, тобто всього, на чому тримається цивілізація, а благодаттю Божою, простою дією Духа Святого.
Діонісійність романтизму виявляється і в створенні такого жанру, як ноктюрн (від фр. nocturne, букв. - нічний) Зазвичай ноктюрн розглядають як виключно музичний жанр. Проте у романтиків він зустрічається і в якості словесного, наративного жанру. Прикладом можуть слугувати "Гімни до Ночі" Новаліса, "Ворон" Едгара По, "Смарра" Шарля Нодьє, "Флорентійські ночі" Генріха Гепне, "Нічні повісті" Гофмана, роман "Аврелія" Нерваля, "Вій" Миколи Гоголя. Можна навести приклади ноктюрна і в образотворчому мистецтві (К. Ю. Фрідріх, Ф. О. Рунге, А. І. Куїнджі). Естетичне втілення ночі легко вмонтовується в символіко-смисло-вий ряд донісійного в культурі:
-- ніч як момент єднання людини з Універсумом, як інтуїтивне осягнення протилежностей, зняття кордонів між ними (наприклад, роман Нерваля "Аврелія");
-- ніч як безпосередній самоаналіз, відкриття "нічної сторони" душі (наприклад, "Ночі" Мюссе);
-- ніч як жахи, коли розум атакований фантастичними істотами, здебільшого загрозливими, але іноді й поетичними (наприклад, "Вій" Гоголя).
Романтики розвинули ідею Платана про внутрішній зір, про "око душі", про пізнання нескінченного. Світ поставав перед ними у вічному русі, в боротьбі протилежностей. Для них величезне значення мала категорія становлення. Новим змістом наповнювалося гераклітівське "пантa рей" (все змінюється). Одне з найважливіших своїх завдань романтизм вбачав у відтворенні динаміки буття, вічного руху до недосяжного ідеалу - руху, який відкривав безконечні простори Всесвіту.
Ще одна риса романтизму - це його неприйняття неминучості, постійна боротьба проти неї, проти усталеного порядку речей. Боротьба могла приймати найрізноманітніші форми - від усвідомленого чи неусвідомленого бунту проти естетичних норм і канонів аж до боротьби проти існуючого світопорядку. Яскравим виразом цього були драматичні поеми - містерії Байрона "Манфред" і "Каїн", поеми Лєрмонтова "Мцирі" і "Демон".
Романтики ставили питання також і про взаємини між позірністю і сутністю, про те, що за оманливо спокійною поверхнею криються глибини, для пізнання яких недостатньо раціональних методів. Щоб проникнути в глибини, стверджувала романтична гносеологія, необхідні інтуїція, уява, фантазія. Тут виникає питання про злиття з предметом пізнання, про входження в його світ, що було також цілком в діонісійному дусі. Що ж до людських взаємин, тут висувалася ідея співпереживання, співіснування.
Велике значення в романтизмі мало поняття іронії. Для романтиків іронія - категорія філософська. Вони розглядають її як засіб проникнення в суперечності буття. Недарма Фр. Шлегель визначав іронію як "трансцендентальну буфонаду". У Новаліса, Шлей-єрмахера, Колриджа знаходимо відгомін гносеології Платона, яка була ними осмислена по-новому, опоетизована в світлі романтичного вчення про ідеал. Особливого тлумачення набуває в романтизмі містика, що розглядається як здатність бачити приховане від тих, хто позбавлений уяви, творчої енергетики і не має дару прозріння.
♦ Саме романтики вперше в європейській культурі спочатку в латентному вигляді, в художній творчості, а згодом і у філософській, теоретичній формі усвідомили і сформулювали два протилежні начала цієї культури - аполлонічне і діонісійне.
У художній формі цей поділ на протилежні начала буття і культури найбільш виразно відображений в творчості Фрідріха Шілле-ра (1759- 1805 рр.). Показовою в цьому відношенні є "Пісня радості", в якій міститься опис діонісійної експансії, а також стаття "Про естетичне виховання людини", що складається з листів Шіллера до герцога Гольштейн-Аугсбурзького. На думку Шілле-ра, поява протилежностей в духовній культурі пов'язана з диференціацією культурних функцій людини. Згодом, вже в XX ст. ідеями, що висловив Шіллер в своїх творах, скористається аналітична психологія, яка розроблятиме проблему психологічних витоків появи цієї протилежності в культурі.
Філософське розмежування аполлонічного і діонісійного запровадив німецький філософ доби романтизму Фрідріх Шеллінг (1775 - 1854 рр.), маючи на увазі дві сили, закодовані в глибинах людської свідомості.
♦ Отже, європейський романтизм започаткував як художнє, так і теоретичне осмислення аполлонічного і діоні-сіпного в культурі та їх суперечливої взаємодії.
