Відродження знаходило вираз у піднесенні поезії, розквіті філософської думки, у напружених релігійних пошуках, містичних та окультних настроях. Для культурних процесів в Україні того часу були характерні такі риси, як декаденс і витонченість. У мистецтві з'явилися люди, що намагалися сполучити аполлонічну і діонісійну сторони культури в певну цілісність і єдність. Проте Срібний вік мав відвертий ухил у бік діонісійного. Нові процеси в духовному житті суспільства були вороже сприйняті представниками соціалістичної ідеології, лівою інтелігенцією. Вони таврували активних діячів Срібного віку як реакціонерів, зрадників визвольного руху і народних інтересів. Це було несправедливо, оскільки багато представників культурного ренесансу (наприклад, Леся Українка, Іван Франко, Володимир Чехівський та ін.) були виразниками національно-визвольного руху.
Головною тенденцією культурного відродження цього періоду було звільнення духовної культури від гноблення соціального утилітаризму. Але зміни основ світогляду і ствердження нових напрямків давалися нелегко. Відродження мало декілька джерел і стосувалося різних сторін культури. Одним із джерел був романтизм. Філософським джерелом постала філософія життя А. Шопенга-уера і Ф. Ніцше, певний вплив мали релігійні ідеї Л. Толстого.
Йшов наступ на матеріалізм і моралізаторство в культурі. Естетичні чинники, які раніше придушувалися в художньому процесі, зробилися домінуючими. Етичні елементи були послаблені. Відродження християнське значною мірою інтегрувалося з відродженням поганським. Одним з головних постулатів Срібного віку було твердження про те, що духовність не протилежна тілесності. Духовність протиставлялась необхідності, поневоленню людини природним і соціальним порядком.
Провідним напрямком художньої творчості стає символізм. Символ тлумачився як знак потойбічного світу. Найбільшого поширення набув символ Прекрасної Дами, в якому вбачалося поєднання неба із землею, злиття містики і життя, що було спробою синтезувати ідеї гностиків і тенденцію софійності. Найбільш істотний західний вплив на ці процеси мала філософія Ніцше. Проте в Україні ця філософія була сприйнята, перш за все, в її релігійному тлумаченні, а не через вчення про роль волі в істо-
ричному процесі, як це було на Заході. Ніцше розглядався тут як містик і пророк.
З поетів Заходу найбільший вплив мав Ш. Бодлер. Проте український символізм вельми відрізнявся від французького. Поезія українських символістів виходила за межі мистецтва в соціальний простір. Спрямованість до майбутнього, очікування незвичних подій у майбутньому вельми притаманне українському символізму.
Подібно до доби романтизму Срібний вік характеризується загостреною увагою до суб'єктивного, до суперечностей, хаотичності,
містицизму, емоційності, пристрасності, асоціативності, процесуальності і динамізму.
Всі ці риси притаманні саме діонісійним аспектам культурного розвитку. Діячі Срібного віку захоплюються ірреальними образами, породженими необмеженою фантазією на межі раціонального та ірраціонального, закономірного та випадкового, нормального і божевільного. Жага подій, розуміння буття як становлення в свободі відрізняють творчість цих митців. Однією з популярних ідей цього періоду було твердження про те, що людина має одночасно жити в багатьох місцях і бути значущою для багатьох людей. Вона повинна бути пов'язаною з широким колом осіб і різноманітними подіями, перебувати за межами емпіричного.
Тяжіння до діалогу, усвідомлення неможливості індивідуального, самодостатнього існування, коли відрив, закритість розуміються як втрата самого себе - все це яскраво свідчить про діонісійність культурного відродження в Україні. Проблема вибору синтезується з проблемою одночасного осягнення антиномічних понять, явищ, станів. Повної діалогізації свідомості не відбулося та й не могло бути в гранично індивідуалізованій українській культурі. Тому діонісійність певним чином індивідуалізується. Саме цим Срібний вік в Україні відрізнявся від аналогічних явищ в культурному житті Росії. Процес індивідуалізації діо-нісійного у вітчизняній духовній творчості простежується, починаючи із Г. Сковороди, Т. Шевченка, М. Гоголя та ін.
Прикладом безпосереднього зв'язку діонісійного з культурою Срібного віку є робота В. Іванова (1866- 1949 рр.), присвячена релігії Діоніса. В цій праці Іванов намагався ототожнити Діоніса і Христа. Поєднання діонісизму і християнства загалом притаманне Срібному віку. В цьому руслі цікавим є вплив філософської "антропософії" австрійського мислителя Р. Штейнера (1861 -1925 рр.) на творчість І. Франка. В основі системи поглядів Р. Ш-тейнера знаходиться концепція розкриття таємниць людського духа шляхом відповідного виховання.
Одним з найбільш оригінальних мислителів початку XX ст. був київський філософ Лев Шестов (Шварцман Л. І.). На його творчість суттєвий вплив мали твори Ф. М. Достоєвського, Ф. Ніцше, Л. М. Толстого. Він намагався наслідувати Ф. Ніцше і дотримуватися в своїй філософії ніцшеанської позиції "по той бік добра і зла". Він з діонісійних позицій осмислює вчення Со-крата, Платона, Аристотеля, виступає проти Спінози, Канта, Регеля. Він заперечує значення раціонального, логічного мислення й інтелектуалізму в культурі.
Л. Шестов вважав, що звичка до логічного мислення знищує фантазію. Логіка змушує людину триматися торованих шляхів і, тим самим, не дозволяє відкривати нові реальності. Людина, що покладається на логіку, має упереджене ставлення до невідомого, незвичного, нового. Вона боїться заблукати на незнайомих шляхах і занадто цінує свою безпеку. Проте людина, яка сприймає лабіринт за торований шлях, повинна позбутися ілюзій і бути готовою до того, що вибратися з лабіринту не вдасться ніколи На думку Л. Шестова, філософія з логікою не повинна мати нічого спільного. Філософія - це мистецтво, що прагне пробитися крізь логічний ланцюг умовиводів. Вона виносить людину в море фантазії, де все однаково можливе і неможливе. Філософія - це справа не "осілих професорів", а бездомних авантюристів, кочівників, для яких "ubi bene, ubi patria" (де добре, там і батьківщина).
Гріхопадіння для Шестова пов'язане з виникненням добра і зла, тобто, виникненням загального, загальнообов'язкового, необхідного. Шестов особливо високо цінував твір Ф. Достоєвського "Записки з підпілля". Достоєвський висловив геніальні думки про те, що людина зовсім не є розсудливою істотою, що прагне щастя. Підпільна людина не погоджується на світову гармонію, на кришталевий палац, для якої сама вона була би лише засобом. Власне вільне хотіння, власна, хоча б і дика примха, своя фантазія, доведена навіть до стану шаленства - ось що є цінним для підпільної людини. Вона відкидає будь-яку спробу класифікації своїх думок і почуттів, їх систематизацію і логічний виклад. Така людина не сприймає наслідків прогресу, вимушеної світової гармонії, коли мільйони будуть щасливими, відмовившись від свободи.
Ось я, наприклад, анітрохи не здивуюсь, якщо раптом ні сіло, ні впало, серед загальної розважливості виникне який-небудь джентльмен, з неблагородною, або, краще сказати, з ретроградною і глузливою фізіономією , стане руки в боки і промовить до всіх нас, а що, панове, чи не зіпхнути нам всю цю розваж-ливість з одного разу ногою, на порох, єдино з однією метою, щоб всі ці логарифми вирядити до біса і нам знову за своєю глупотою і волею пожити.
Ф. М. Достоєвський
Підпільна людина діонісійного типу не бажає світу без волі. Вона протестує проти примусового щастя. Конфлікт особи і світової гармонії є провідною діонісійною темою доби Срібного віку. Дуалізм тогочасного світогляду можна представити через наступні протилежності:
-- буденне - святкове;
-- набуте раціональне знання - ірраціональний власний досвід;
-- причиново-наслідкова залежність - спонтанність, випадковість;
-- простота дійсності - фантазії, гра розуму;
-- натовп ~ особистість;
-- множинність - одиничність;
-- нормальність ~ божевільне шаленство.
Типовою для Срібного віку була діонісійна тема двійника. Взаємодія зі своїм двійником зазвичай позбавляє людину звичного природно визначеного заздалегідь чергування подій. Всі дії і навіть мрії героя і його двійника або двійників включені у відносини зворотно-опосередкованого зв'язку. Вони обертаються парадоксальною пародією на дійсність, на реальні стосунки. Ця трансформація стосується не тільки традиційно негативних бажань, що зберігаються в глибинах несвідомого, архетипового, але й цілком позитивних, ідеальних мотивів поведінки. Тому двійник ніколи не може стати співбесідником. Двійник з'ясовує справжній сенс і орієнтованість бажань, які були витиснуті в сферу несвідомого.
Норма починає розумітися теж дуалістично: з одного боку, це соціально обумовлені догми і традиції, з іншого - інтуїтивно відчуті можливості, відпущення на волю почуттів. Людина пізнає себе справжню в своєму двійнику. Вона розпочинає з ним гру, яка насправді є грою із самим собою. Метаморфози, перетворення цієї гри змішують "Я" героя і двійника. Відмінності між обличчям і маскою зникають. Двійник зваблює людину реалізувати всі ті можливості, які в нормальному стані залишаються нездійсненими. Прикладами художніх творів на цю тему можуть слугувати "Двійник" А.Погорельського, "Хто ж він" Н. О. Мель-гунова, "Упир" О. Толстого, "Лісова пісня" Л. Українки, а в радянські і пострадянські часи проза Юрія Андруховича, "Майстер і Маргарита" М. Булгакова, вірші В. Неборака, роман "Ключ" В. Шкляра та ін. Зокрема, в повісті Андруховича "Рекреації" відновлюються карнавальні традиції, заперечується фальш офіційної ідеології, застиглість і казенність форм буття. В творі присутні всі зовнішні ознаки карнавальності: заперечення сакральних цінностей, нехтування нормами етикету, порушен-ня моральних табу, маскування і перевдягнення, блазнювання і пародія тощо. Карнавальний антисвіт від початку протистоїть дійсності як "нормальний", олюднений. Під офіційною маскою ховається духовна порожнеча: розгубленість, нереалізо-ваність, не справжність, нездатність до відродження.
Карнавал з його свободою, розкутістю, несподіваністю замість вивільнення життєвих сил відкриває приховані вади, болі, суперечності. М. Бахтін називав це "трагічним мотивом трагедії ляльки". Бурлескний сміх - вульгарний, сороміцький, відвертий -змінюється на гірку іронію. В антисвіт карнавалу вривається жахлива реальність. Кожний, як маріонетка, відчув свою несвободу, залежність від тієї невідомої сили, яка веде людину за нитку в цьому жахливому божевільному світі.
Твори сучасного українського прозаїка В. Шкляра мають суттєве діонісійне наповнення. Вони просякнуті екзистенційною містикою (романи "Елементи", "Ключ").
Література повинна існувати поза правилами. Вона повинна працювати на рівні підсвідомості...
В. Шкляр
Отже, в українській культурі виразно простежуються аполлонічні і діонісійні засади, наявність яких свідчить про те, що наша культура є органічною складовою частиною європейської культури в її духовних основах.
