Отже, майстерність трипільських мідників залежала пердусім від їх вміння вправлятися з гарячим металом. Довготривала практика роботи з нагрітою міддю виробила в них емпіричним шляхом ряд правил, яких вони неодмінно притримувались у роботі. Ковальські операції зазвичай проводились при температурі не вище 800оС. та не нижче 300о С. Це виправдано з точки зору сучасних знань про термообробку міді: нагрів до температур, які передують плавленню, небезпечний та потребує особливих знань через інтенсивне окислення металу; підігрів нижче 300о С не дає ніяких переваг відносно зусиль, що робляться при куванні.
Отримання хорошої поковки залежало не тільки від вміння вибрати температуру для її попереднього відпалу. Як відомо, нагрів міді завжди супроводжується її окисленням, яке особливо проявляється при високій температурі. Але і при більш низькій (300—500оС) у процесі довготривалого контакту з повітрям відбувається насичення міді крихкими включеннями кисневих з'єднань. Незначний вміст кисню (0,03—0,05 %) в більшості досліджених виробів Трипілля А-ВІ засвідчує те, що майстри які виготовляли їх, володіли високою технікою зберігання металу від окислення. Сучасні ковалі використовують для цих цілей деревне вугілля, засипаючи їм поковку перед її установкою в горн. Інтенсивно окислюючись, вугілля відіграє роль ізолюючої речовини. Можливо, що захисні властивості деревного вугілля були відомі майстрам ранньотрипільського осередку металовиробництва.
Однак до допомоги захисних засипок трипільські ковалі прибігали не завжди. У тих випадках, коли виникала необхідність гарячої обробки міді з високим вмістом свинцю (ІІІ—V хімічні групи), вони надавали перевагу її нагріванню. Саме таким способом вдалося запобігти її ломкості при формовці браслету з Ленківців, декількох намистин Карбунського скарбу, долота з Кельменців, пробійника з Березовської ГЕС. Звісно, трипільський мідник не мав жодного уявлення про те, що зараз ми називаємо нейтралізацією шкідливих властивостей свинцю киснем. Тільки практичним шляхом він зміг впевнитись в перевагах вільного нагріву деяких видів сировини.
Знання про металообробку міді серед майстрів ранньотрипільського осередку не обмежувалась збіркою рецептів, пов'язаних з її гарячою деформацією. Відпал був осмисленим ними не тільки, як необхідна при обробці метала проміжна операція , але й як заключна стадія формовки деяких видів виробів. Так, для пластинчастих спіральних браслетів пластичність була необхідною умовою для їх використання, оскільки вдягти, або зняти такий браслет можна було лише стискуючи або розтягуючи пластинчастий обруч. Безумовні сліди заключного відпалу виявлені при технологічному дослідженні браслетів Карбунського скарбу.
Високий професіоналізм трипільських ковалів проявляється також при аналізі технічної культури виконання ними конкретних ковальських операцій. Великої майстерності досягли вони у витяжці, плющенні, обрізуванні, гнутті металу. Особливо вражаючі успіхи були досягнуті ними у втіленні зварювання. І нині зварювання вважається однією з найскладніших ковальських робіт, оскільки її виконання потребує не тільки правильного нагріву заготівок, але й правильної підготовки їх поверхонь за допомогою видалення окисів спеціальними флюсами. Незважаючи на ці труднощі, трипільські майстри завжди домагались необхідної міцності зварених з'єднань. Давно існуюча в історії металургії думка щодо нездійсненності ковальського поєднання міді в давнину, заперечена численними прикладами ранньотрипільської зварювальної техніки.
Досконалість ковальських навичок Трипілля А-ВІ дозволяє заключити, що головною фігурою місцевого виробництва був майстер — професіонал, що цілком присвятив себе роботі з металом. Високий рівень його кваліфікації склався не одразу; він став наслідком поступового розвитку місцевої ковальської техніки. Довготривалі технічні пошуки, часом і помилки, в процесі накопичення ним досвіду відмічають приклади місцевого ковальського браку. Брак у предметів, що розглядаються, пов'язаний з наявністю тріщин ломання (6 виробів) або тріщин напруження (7 виробів). З тринадцяти дрібних трипільських знахідок, в металі яких знайдені тріщини, десять належать до Трипілля А, та тільки три до етапу ВІ (шила з Березовської ГЕС). Менш досконалі вироби, кількісно незначні на загальному фоні високоякісної продукції, мають принципове значення: вони відмічають незалежний, автохтонний шлях розвитку місцевих знань про метал. Як відмічалось, біля їх витоків стоять доволі примітивні приклади ковальської обробки самородної міді, простежені нами на древнішій знахідці раннього Трипілля (шило з Окопів).
