Південно-західні князівства Русі — Волинське й Галицьке — виникли не в результаті розпаду Київської Русі, а як наслідок місцевого розвитку. На той час, коли на цю територію поширилася влада Києва, тут уже існували численні міста з панівним
класом феодалів, які зуміли об'єднати землі, населені дулібами, тиверцями, хорватами, волинянами та іншими племенами.
Починаючи з XI ст. київські князі розглядали ці землі як свою вотчину. Це не знаходило підтримки серед місцевої земельної знаті. І вже з кінця XI ст. почалася її боротьба за відособлення цих земель від Києва. Тим більше, на чолі цих князівств протягом XII-першої половини XIII ст. виступали такі державні діячі, як Ярослав Осмомисл, Роман Мстиславович і Данило Галицький, які в складних умовах політичної роздробленості давньої Русі високо тримали авторитет свого князівства.
Галицьке-Волинське князівство ніколи не зазнавало руйнівних нападів степовиків - печенігів і половців. Тоді, коли переяславська, київська і чернігівська землі постійно несли великі втрати віл цих нападів, галицькі і волинські бояри багатіли, розбудовували свої міста і села, пожвавлювали торгівлю із далекими і близькими сусідами, зміцнювались і економічно і політичне. А коли ці князівства після смерті Мстислава Володимировича (1132 p.) стали фактично відособленими одне від одного Галицько-волинське князівство в силу своєї стабільності і могутності поступово зуміло об’єднати біля себе більшу частину сучасної української етнографічної території.
Півтора століття існування цього князівства не минули безслідно для дальшої долі українського народу. Так, професор С. Томашівськки дуже високо ставить заслуги Галицько-волинської держави перед українським народом. Ця держава, каже він, зберегла Україну від передчасного завоювання і асиміляції Польщею. Тоді були розірвані династичні, церковні і політичні зв'язки з Північно-Східною Русею. Було відкрито широкий доступ західноєвропейському впливові, досить серйозно нейтралізовано візантійський вплив.
Як підкреслює Н. Полонська-Василенко, Галицько-волинська держава природно стала спадкоємницею Київської держави, з якою в'язала її не лише генеалогія князівств, але її етнічний склад населення і спільна історична традиція. Вона охоплювала майже 90% етнічної української території (у тодішніх межах), абсолютну більшість населення Південно-Західної Русі, більш ніж на сто років стала реальним державотворчим фактором давньої Історії України.
Жодне з інших князівств, які тоді існували на теренах сучасної України (Київське, Чернігівське, Переяславське) в силу політичних, і географічних факторів не могло зіграти такого стабілізуючого та об'єднуючого впливу на навколишні території. Вони самі опинилися у сфері тяжіння галицько-волинського магніту, який сформувався не спонтанно, а в силу глибоких історичних причин.
Нема жодного сумніву в тому, що саме в часи Галицько-Волинської держави розпочався процес консолідації споріднених генетичне, територіальне, мовмо І духовно племінних об'єднань у єдиний народ, який сьогодні відомий світові під іменем українців.
