У сучасному розумінні корисні копалини природні скупчення мінералів у земній корі, які використовуються людством. Вже перші дослідники трипільської культури підкреслювали їх важливу роль та широке застосування у первісній техніці окресленого регіону. Проте перше оглядове російськомовне зведення на цю тему, опубліковане Б. А. Богаєвським у 1937 p., наводить перелік лише п'ятнадцяти Гатунків не кременистої трипільської мінеральної сировини, до того ж із пам'яток, які тоді розміщувались поза межами колишнього СРСР.
Згадана праця викликала нищівну критику з боку Т. С. Пассек (1938) за ігнорування матеріалів російських, українських і взагалі радянських дослідників. Вона підкреслювала необхідність обов'язкової власної участі фахівців як у розкопках, так і в обробці трипільських матеріалів, неприпустимість у науковому обігу непорозумінь, помилок, наукових спекуляцій, які мали місце у рецензованому виданні. Не торкаючись суто археологічних за змістом зауважень підкреслимо, що деякі з геолого-мінерало-гічних термінів, використаних Б. А. Богаєвським, типу російськомовних «кварцевнк», або «известковый кварцит» (як і в його попередній монографії про техніку первіснокомуністичного суспільства, де серед майже півсотні назв геолого-мінералогічної сировини з'являються «порфировые кварцы» як результат неправильного перекладу поняття «кварцевых порфнров», тощо), дійсно сумнівні навіть при конче необхідних додаткових поясненнях.
Слід визнати, що і в повоєнній радянській археологічній літературі, присвяченій енеоліту, археологи або уникають тем, пов'язаних з мінеральною сировиною минулого, визнаючи власну некомпетентність у цьому питанні, (у кращому разі користуються випадковими оцінками знайомих геологів), або взагалі обмежуються узагальнюючими назвами на взірець «булижників», «гранітів», «опок» або «сланців», хоч здійснений на початку другої половини минулого сторіччя аналіз літературних даних довів, що кількість зразків мінеральної сировини в енеолітичному реєстрі досягає ста.
Треба визнати, що проблема корисних копалин власне трипільської культури дійсно складна: у тому, що мінеральний склад колекційного матеріалу навіть невеликих пам'яток виявляється інколи дуже строкатим, автор переконався на власному досвіді ще у шкільні роки, розпочавши примітивні розкопки кимось напів-розритого зольника доти невідомого науці трипільського поселення в с. Печера Шпиківського району Вінницької області4. Знайдені тоді матеріали були передані у 1939 р. до Одеського археологічного музею, де частково зберігаються і зараз.
Тільки вже після війни, отримавши вищу геологічну освіту, автор цих рядків свідомо почав займатися проблемою мінеральної сировини матеріальних культур минулого з археолого-петрографічних позицій як передумови становлення самостійного наукового напряму, вступу до археологічної петрографії як не СРСР взагалі, то принаймні України. Це вимагало перевірки придатності застосування на археологічних матеріалах найбільш ефективних на той час засобів дослідження мінеральної речовини наявних колекцій з фіксацією складу, структурно-текстурних особливостей, можливого походження. У випадку трипільських пам'яток дослідження свідомо відбувались у двох головних напрямах: для комплексу кременистих (оброблюваних переважно ретушно-віджимною технікою) порід, з акцентом на географічну локалізацію їх родовищ, та усіх інших (осадової, магматичної, метаморфічної та навіть біогенної природи), розгорнутим списком майже без додаткової деталізації, хіба ще для окремих ґатунків екзотичних гірських порід, моночи полімінеральних агрегатів.
Проведене у другій половині минулого століття уточнення спектру корисних копалин трипільської культури (спочатку у ранзі викладача вищої школи, потім - наукового співробітника інженерно-технічного інституту у вільний від основної роботи час, нарешті пенсіонера) відбувалося шляхом відвідання як досліджених енеолітичних пам'яток, у відвалах траншей або котлованів яких, а також в околицях траплялися інколи дуже цікаві знахідки, так і рідше власної присутності на розкопках досліджуваних об'єктів. Важливим було ознайомлення із зібраними раніше колекційними матеріалами численних експедицій, наукових установ та музеїв. На жаль, фонди останніх у перші післявоєнні десятиріччя внаслідок багаторазового передавання матеріалів з одних сховищ до інших (в Рівному з Луцька, в Острозі зі Львова, в Івано-Франківську з Коломиї тощо) містили чимало «непрпв'язаних» матеріалів. Еталонні колекції на різних стадіях монографічної обробки стаціонарно зберігалися у Москві, Ленінграді, Києві, не кажучи вже про музеї Румунії, Польщі, Австрії; їх відвідання потребувало спеціальних відряджень, на які не вистачало часу, фінансування, а то й дозволу.
Проте експертний перегляд хай і не всіх музеїв України з їх експозиціями та, особливо, нехай і не завжди впорядкованими фондами дозволив врешті-решт отримати масовий матеріал, що становив певний фон проблеми корисних
копалин Трипілля, достатній принаймні для перших узагальнюючих висновків. Базою дослідження стали матеріали з таких пам'яток: Андріївна, Барпшківці, Березівська ГЕС, Бернашівка, Бодаки, Вертеба, Володимирівна, Гамарія (Ленківці), Гребенюків Яр, Дарабанп, Добро-води, Євминка, Жванець (Лиса Гора, Щовб), Завалівка, Івашків Сад, Ігиатенкова Гора, Клокучка, Коломийщииа І та II, Карбуна, Косенівка, Коншлівці-Обоз, Кременчук (на Бузі), Лука-Врублевецька, Магала, Майданецьке, Маяки, Олександрівна, Олександрівський курган, Оселівка, Петрени, Печера, Поливанів Яр, Рубаний Міст,
Сабатинівка, Слобідка-Західна, Софіївка, Старосілля, Тальянки, Таль-не II, Тимкове, Усатове (Куяльник), Флорешти, Халеп'я, Хомине, Червоний Хутір, Чернин, Чижівка, Чугор, Цвіклівці, Шипинці.
Крім перелічених пам'яток у Подністров'ї були виявлені залишки ще декількох раніше невідомих в науці залишків трипільських поселень чи поодиноких будівель, наприклад, у верхів'ях Карпового Яру на півночі Молдови або «під кукурудзяним полем» біля м. Хотин на правобережжі, за околицею с. Слобідка-Малиновецька, над майстернею з обробки «плитчастої» сировини на лівобережжі Дністра, підйомні матеріали з яких свого часу теж були передані до Одеського археологічного музею НАН України.
У цілому подальший огляд проблеми корисних копалин. Трипілля спирається переважно на матеріалі друкованих праць автора, численних його ж рукописних зведень у вигляді «Археолого-петрографічних висновків» (у машинописі), призначених як для архіву Інституту археології НАН України, праць колег-археологів, які люб'язно надавали колекції для літолого-петрографічних досліджень і яким дякую за надану можливість плідної співпраці.
